LEV_7905

Дарія Сало, Епізод 1, Випадково-Невипадково

Вітаю усіх випадкових і невипадкових читачів цього тексту, любителів історій. Я теж люблю історії, та одна річ- бути персонажем чужих історій, а зовсім інша- спробувати писати свою власну.

Я пишу її з невеликої кімнатки орієнтовно 4х8, у якій мешкаю уже два місяці.
Дерев’яний паркет, буковий стіл (який я забрала у тата), одне ліжко (яке я забрала у брата), старий стілець з оббивкою і балкон- друзі завжди жартують, що моє помешкання схоже на кімнату вчителя XIX століття. Мушу зазначити, що їх жарти не позбавлені долі правди.

Це був мій перший у житті серйозний переїзд- звісно, я забрала з собою усі подаровані мені картини і малюнки, а також килим з овечої шерсті, і всю бібліотеку. Тому інтер’єр вчителя XIX століття доповнює графіка танцюючого Сковороди, малюнки моєї подружки актриси (коли вона ще пробувала себе у різного род творчості), та ікона Христа-Пантократора (де одне його око добре, а інше зле). Ледь не забула! Основний елемент інтер’єру кімнати і об’єкт який підтримує мою життєдіяльність- конвектор “Термія”. Він дістався мені від власників помешкання і рятує від листопадового холоду. Завдяки конвектору “Термія” я можу писати. Та існувати.

І все ж, текст я пишу з ноутбука, а не друкарської машинки, і надворі уже не XIX століття- я вічно про це забуваю. Сьогодні- 10 листопада 2021 року, а мене звати Дарія- і я народилася за рік до початку нового тисячоліття. Це значить, що живу я уже цілих 22 роки, а вся послідовність подій і зустрічей мого життя призвела до того, що зараз я тут, мешкаю у невеликій кімнатці єдиного двоповерхового дому Старого Села і працюю вчителькою зарубіжної літератури. Я мріяла про таке.

Та перш ніж продовжувати оповідь далі, відчувається потреба роз’яснити для себе і читачів, про що у моїй історії точно НЕ буде йти мова:
-це не про героїчне жертвоприношення
-не про те чому це найкраща на світі робота
-не про глибокий метафізичний сенс роботи вчителя зарубіжної літератури. 🙂
Ну ось. Отже, це просто імпровізація, спроба означити свій шлях- і привідкрити двері до свого світу, не кращого і не гіршого за безліч варіацій які розгортаються у житті кожного з нас.

Повернемося до питання травматичного сприйняття часу. Сьогодні на педагогічній нараді моє вухо раптово вихопило з контексту такі слова “ну, так буде принаймні до 2027 року”. 2027 рік? Мене злякало саме те, як звучить ця цифра, вона звучить настільки приголомшливо, що не поміщається у моїй голові. Невже це уже реальність, а не цифра з оповідання Рея Бредбері? Це усвідомлення свого часу, що раптово звалюється як цеглинка на голову, дивує мене уже не вперше.

Більше того, страшно також те, як швидко моторошні речі нашого сьогодення стають звичними. Як- от пандемія, що триває уже майже 2 роки. Мені уже звично проводити уроки в zoomі та всюди носити маску. Але коли вона прийшла вперше, і налякала усіх своєю несподіваністю, разом з нею для світу гостро постали питання, на які кожен мав відповісти особисто. Наприклад: “Чого насправді потребує людина: живого спілкування чи фізіологічної безпеки під подразників?”Або “Якщо ми більше не можемо планувати як раніше, тоді що варто робити?”
“Якщо існує постійна загроза смерті, то чим мені варто зайнятись? Куди вкласти своє життя”

У розпал коронавірусного страху я грілась на одному з львівських балконів і задавала собі ці питання.

Шукала, що найпростіше я могла б робити для інших людей, щоб бути щасливою.

Відповіддю стало місце, де я зараз є і робота, якою займаюсь щодня. “О, я була б щасливою, якби просто була вчителькою літератури в сільській школі”- так мені тоді подумалось, а рік потому у стрічці фейсбуку я вперше побачила рекламу “Навчай для України”- і таргетинг спрацював 🙂

Ось я зараз тут, пишу свою історію з невеликої кімнатки орієнтовно 4х8, у якій мешкаю уже два місяці. Та я встигла розповісти тільки про свою кімнатку- а набагато цікавіше те, що я переживаю за її межами. Далі буде 🙂