Мене звати Ліза, мені 14 років і я хотіла б розказати свою історію про пережитий місяць в окупованій Бородянці.

Перші дні війни жилося нормально, навіть не вірилося в те, що почалась війна, але потім, коли в Бородянку зайшли російські війська, стало гірше. У нас не було світла, Інтернету, тепла та зв‘язку. Було дуже холодно та страшно. Нас рятувало те, що було 3 бочки води.

Найстрашніше було тоді, коли чуєш постріли та вибухи і не знаєш, пронесе чи ні. Одного дня я сиділа вдома та раптом почула жахливі вибухи. Мама забігла до моєї кімнати та сказала швидко бігти у підвал. Коли я вийшла на вулицю, то побачила як не далеко від нас безупинно падають снаряди.

Також до нас приходили російські військові. Побачивши їх, я дуже злякалась та почала нервувати. Вони зайшли в наш дім та почали його оглядати. Я думаю, що мені надзвичайно пощастило, що вони нічого не зробили з нами. День за днем росіяни ще більше розбомблювали моє місто, знущалися над людьми та тваринами. Коли нас звільнили наші захисники, я була буквально на сьомому небі від щастя. Я була ладна обіймати кожного українського військового, якого бачила.

Коли ми поїхали в центр Бородянки, тоді, коли ще нічого не прибирали, мене огорнув жах та на очах виступили сльози. В голові була тільки одна думка: «За що?». Зараз я живу в Києві з надією, що все закінчиться. Колись я навіть подумати не могла, що буду відчувати до когось ненависть.