4.02.21
Дивилася я куди б це податися на магістратуру, шукала різні варіанти, знала точно: хочу іншу спеціальність, ніж на бакалавраті. І тут, зранку пише подруга:
– Віко, привіт. Короче, я знаю, що ти хочеш займатись освітою і т.д. Одна моя знайома, яка закінчила Оксфорд цієї осені, стала головою ГО «Навчай для України».
– Звучить бомбезно.
– Там є дворічна менторська програма…
– І навіть можливість закінчити заочно магістратуру!
– Ну))) я думаю це крута можливість
– Єдине, бачу у Львівській області аж 2 школи, – реально мене засмутило
– Я думаю, за два роки розширять мережу
– Хе…точно! Здається, я загорілася
– Я рада, що ти зацікавилася.
Той день був особливим. Не суботою чи неділею, а просто четвергом, все ж щось таки цікаве відбулось тоді.
Кінець лютого, 2021
– У якій області Ти б хотіла працювати?
– Я бачила на сайті Київську, Львівську та Одеську. Не знаю чому, але, певно, Одеську. Це виклик, інший менталітет і вихід із зони комфорту.
– До нас доєдналися ще Дніпропетровська та Франківська області.
– Оооо, Франківщина, то прооооосто внутрішній рай. Колиска українських традицій і пісень. Хочу!
– Але, там лише одна школа…
Я схрестила пальці, і ревно чекали листа, як Сову з Гоґвортса. Тоді я точно була впевнена, що не хочу у Львівську область, бо це близько від дому, Київську чи Дніпропетровську. Натомість Івано-Франківська та Одеська залишилися фаворитами…
Початок липня, 2021
Коли практично всі отримали листа я досі чекала свого з величезним нетерпінням. Тоді у телеґрамі прийшло сповіщення: «Знаю, ви чекаєте повідомлення, але залишилося зовсім трішки, а поки знайте, ваша п’ятірка їде в Одесу! :)»
І тут почалось найцікавіше – думки про місто, яке абсолютно протилежне Львову. Мова, традиції, світогляд, кухня, зрештою. Але щось, та й манило в цій авантюрі. Уже через кілька днів я дізнаюся, що мене чекають у 2 школах, у 2, Карл! І потрібно обрати самій, куди їхати. Я попросила трошки часу на роздуми, і… Тепер ви можете знайти мене у с. Кам’янка. А, і про дощ. Тут він падає не так часто, як у Львові. Але нотки цього аромату щоразу несуть мене додому. До мого рідного міста.
17.09.21
У мене було багато запитань до себе, до ситуації загалом. Їхати в область, де побутує російська мова, і я, яка нею ніколи не розмовляла такий собі тандем. Хоча, завдяки телебаченню я чула її щодня. Це дало можливість чудово розуміти мову та читати твори. Якось діти запитали:
– Ви дійсно не вмієте розмовляти російською?
– ну чому, загалом, це можливо, але буде дуже повільно.
*Починаю говорити*
– Ой, Вікторія Богданівна, краще розмовляйте англійською та українською, Вам вони більше вдаються.
Наприкінці уроку, я попросила дітей дивитися відео на платформі YouTube англійською мовою, аргументуючи своїм же досвідом, що на слух, мимоволі, мова “лягає” для сприйняття, як у мене і вийшло з російською. І тут, діти порушили питання, якого я не очікувала:
– Вікторія Богданівна, а чому, якщо ми народилися українцями, то говоримо російською мовою?
– Так склалось історично.
– Ну так, але чому?
– Ви чули про Голодомор?
– Так.
– А про переселення, розстріляне відродження і кобзарів?
Пауза
– Так добре, що Ви розмовляєте українською!
10.10.21
– А Ви маєте свій клас?
– Так, на першому поверсі, кабінет англійської
– Та неееет, ваш, где ученики…
– А, ні, у мене нема класного керівництва
– О, а можна Ви нашим станете?
23.10.2021
– «Ну ти ж вчителька», – впевнено подумала я зранку, але сили зробити якусь нову зачіску ще не прокинулися, тому я зробила хвіст, ака «легка недбалість» і почимчикувала до школи.
Скажемо так, вдягнута я не була як на Paris Fashion Week, але дрескод вчителя був дотриманий на всі 100.
Минав останній урок, сили, які зранку ще не прокинулися в обід по троху казали “бувай”, але до дзвінка залишалось кілька хвилин, тому, агов, усмішко, ти на варті ще мінімум 5 хвилин.
За вікном страшенний вітер, у класі море пар очей, які хочуть розказати усе на світі, і тут:
– Вікторія Богданівна… – так зніяковіло, – а Ви сьогодні така красива!
29.10.2021
Я домовилася з класами, що листуватися можемо до 19:00.
Сьогодні, сповіщення прийшло майже о 21, і починалося так:
– у мене для Вас сумна новина…
Я вже подумала щось трапилось.
– яка???
– ми з 1 по 7 листопада на канікулах
– так, знаю…
– ми цілу неділю не зустрінемось :(((
– не сумуй
– я буду за вами сумувати!((((
З журбою радість обнялася…
Не думала, що для когось канікули стануть поганими новинами, але це таааак приємно!
8.11.2021
Перший день після вимушених канікул. Я реально стурбована тим, що діти напевно все забули (так, я знаю, що правильно учні, та все ж).
2 місяці я намагалася навчити дітей не боятися говорити “я не знаю” замість тихого мовчання. На дистанційці це взагалі щось з чимось – камери вимкнені, мікрофони теж, і ти дивишся на своє відображення і думаєш разом з дітьми скільки то ще чекати до кінця уроку…
І ось, мій 6 клас, мовчанка, яка мене от-от заглушить. Доооообре.
– Народ, Вікторія Богданівна ж дуже зла вчителька, правда?
*мікрофони вимкнені*
– А ще сварить, коли помиляєтесь і робить дуже погані замітки у щоденниках…
О Боги, ввімкнулось 3 мікрофони:
– Виктория Богдановна, я не знаю…
– Окей, не страшно, – відповідаю вже з іншим настроєм
– А как сказать на английском “я не знаю”
– I don’t know
– Ну вот, Виктория Богдановна, I don’t know
– But it’s normal!
Чи не робили ми так в універі? Робили! Ох, як згадаю пари, де ми в’їхати не могли what is коїться і тд, то мовчали як баранята і дивилися на викладачів. Як я хочу, щоб ці діти не боялися того, що питати можна і треба.
Попереду ще багато. Перед тим, як я почую “I know it”, пройде немало часу, але я вірю, що цей момент настане.
