Можна тримати в руках ракету чи пульт керування дроном, а можна — підручник з історії. Олена робить і те, й інше.
До Дня захисників і захисниць України ми поспілкувалися з Оленою Тотель — учасницею програми СтудМентор. Вона пройшла шлях від роботи в медіа до служби у бойовому підрозділі, і згодом стала менторкою для школярів з прифронтових регіонів, які втратили частину свого дитинства через війну.
Цей текст — про те, як війна змінює вибір і долі, як освіта стає способом тримати себе і дітей у стабільності, а також про силу історії, що допомагає зрозуміти, за що ми боремось і яким хочемо бачити майбутнє.
Мене звати Олена, мені 29, я з міста Синельникове, це 48 км від Дніпра.
До повномасштабного вторгнення я працювала в медіа як менеджерка, комунікаційниця, шеф-редакторка, журналістка та журналістка-розслідувачка. За освітою я кінорежисерка і завжди хотіла цим займатися.
На початку повномасштабної війни я виїхала в Прагу, але вже в липні, коли з’явились прямі потяги в Україну, я повернулась.
Тоді я зрозуміла, що треба думати в бік мобілізації. Бо військові говорили про втому та бажання повернутися додому. І я почала розуміти, що розмови про те, що будемо воювати всі, мають під собою підґрунтя.
У певний момент мені потрапила реклама моєї бригади «Хартія» в TikTok. Це було відео, спрямоване на жінок: «Ти можеш бути тою, ким захочеш». Я заповнила анкету, мені запропонували роботу в пресслужбі. Я, хотіла в бойовий підрозділ, але погодилася, і згодом таки перевелась в роту протитанкових керованих ракет. Мене навчали працювати з «Джевеліном», «Стугною» та іншими протитанковими установками. Саме тут почався мій бойовий шлях.
Коли я прийшла в бригаду, вона тільки формувалася. Я розуміла, що можу впливати на цінності підрозділу. Ми у «Хартії» почали говорити про патріотичне виховання — перш за все про просвіту для солдат. Щоб вони розуміли, чому ми тут, яка історія України. Бо багато хто не знав, наприклад, що радянський союз був актом окупації України. Це було важливо — пояснити, навчити пам’ятати.
Це теж частина реформи війська. Я переконана, що ми маємо змінитись, бо маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію.
Коли ми перейшли на дрони, війна змінилася. І тут у мене сталась екзистенційна криза: я думала, що роблю недостатньо. Можливо, через те, що це не пряма дія, як у випадку з ракетою — коли ти фізично відчуваєш результат своєї роботи. А тут ти сидиш за дроном, який десь там, в окулярах, і просто спостерігаєш за ним.
Випадково, я побачила оголошення про набір в програму СтудМентор. Це зачепило мене, адже в мені прокинулося відчуття несправедливості: я навчалася і пройшла повну програму, у мене не було ніяких апокаліпсисів — я прожила шкільне життя як є. А діти зараз втратили не лише кілька десятків уроків і балів у знаннях — вони не отримали соціалізації, не здобули деяких життєвих навичок, як зазвичай формуються у школі.
Я подумала: якщо можу допомогти хоча б кільком дітям підтягнутися по шкільній програмі — чому б ні?
Коли мене покликали на співбесіду у програму, у житті був період активних змін. Я була не впевнена у тому, що зможу поєднати службу і викладання, але наважилася спробувати.
На співбесіді одразу поділилася тим, що воюю на бойовій посаді. Але команда програми мене підтримала: сказали, що це складно, але можна все вирішити. Головне, щоб була людина, яка хоче допомогти дітям. Мене запросили на навчання з менторства та основ педагогіки, а після його успішного завершення — затвердили як менторку для групи 11-класників з історії України.
Бувало таке, що вела урок з бліндажу, у мене зникав зв’язок і іноді я взагалі не могла проводити заняття — бо служба є служба. Я не прийду до командира і не скажу: «Знаєте, мені зараз треба провести для одинадцятикласників урок з історії України». Але все вдалося, і 8 тижнів участі пройшли швидко.
Серед всього хаосу війни, коли не можеш нічого планувати під час служби, ці заняття стали для мене острівцем стабільності у війську. Щовівторка та щочетверга у певний визначений час я проводила ці уроки для дітей з прифронтових регіонів.
Викликом для мене стала мотивація підлітків. Коли я викладала у медіашколі, то до мене приходили учні, які хотіли навчатися.
У програмі ж є різні діти: хтось справді приєднується за власним бажанням, когось до цього спонукають батьки. На одному із занять було так: «Ти ж розумієш, що зараз відбувається війна з росією. А давай повернемося навіть на рік чи декілька років назад — на 2019–2020-й, коли про це ніхто не говорив і не думав. Ніхто не уявляв, що таке станеться. Але ось чому: дивись, ми повертаємося в історію. Це і є знання. Бо в будь-якому випадку на кожну подію є причини».
Поки старше покоління, як моє — 20–30-річні, — воює на фронті, цим дітям доведеться будувати державу. І якою вона буде – це наша спільна відповідальність.
Бо ми, які прийдемо після війни в тил, можемо сказати: «Не чіпайте нас, будь ласка, я нічого не хочу, хочу відпочити, відновитися». І тоді відбудовою має займатися нова генерація, яка формується зараз.
Якщо ми виховаємо покоління, яке не знає, що радянський союз — це окупація, яке не усвідомлює, що росія вела проти нас гібридну війну, починаючи ще з 2000-их років, — ми знову й знову будемо наступати на ті самі граблі.
І тут освіта стає надважливою.
