Ми бачимо підлітків у коментарях, у Discord-каналах чи ігрових чатах: там вони дотепні, швидкі та ініціативні. Вони віртуозно монтують відео, створюють власні ігрові світи та миттєво адаптуються до нових інтерфейсів. Але варто ввімкнути камеру в Zoom чи запропонувати обговорити щось поза сценарієм, як виникає пауза. Ми помічаємо парадокс: підлітки володіють інструментами майбутнього, але часто можуть не мати ключів до безпосередньої комунікації.
До школи ходять не тільки за знаннями. Це гігантський соціальний тренажер: там вчаться домовлятися, працювати в команді, приймати поразки й будувати стосунки. Ще з приходом ковіду цей тренажер зупинився, а як тільки освітяни стали відновлювати його роботу — росія розпочала повномасштабну війну проти України.
Діти можуть вивчити правила граматики самостійно, але вони втрачають навички, які традиційна школа формувала «у фоновому режимі»: сміливість соціалізуватися, емпатичність, вміння проявлятися та застосовувати знання поза межами контрольних чи самостійних робіт.
Проєкт Менторські клуби, що виріс із досвіду «Освітнього Супу» від ГО «Навчай для України», з’явився як відповідь саме на цей дефіцит. Це гуртки, де підлітки упродовж 11 тижнів розвивали м’які навички, навчалися краще розуміти себе та інших, знаходили підтримку в життєвих і профорієнтаційних питаннях, спілкуючись та пізнаючи дорослий світ через вивчення цікавих тем поза межами шкільної програми.
Чи є щось, чого ми й досі не знали про підлітків, які дорослішають, проживаючи найскладніший досвід в житті? Досліджуємо це питання разом з учасниками та наставниками Менторських клубів від ГО «Навчай для України».
Сашко колекціонує фігурки з серіалу «Дивні дива». Він, як і більшість його друзів, знає ледь не кожну сцену напам’ять. За сюжетом серіалу діти — головні герої — відкривають паралельний темний світ. Вони називають його виворотом: усе схоже на звичайний світ, але наче позбавлене життя і яскравих барв.
Сашко навіть не підозрює, що й сам став героєм подібного сюжету.
Хлопцю тринадцять, він із Первомайська на Миколаївщині. Сашко був немовлям, коли стало зрозуміло, що Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС — і йому, як і всьому його поколінню, доведеться успадкувати незворотні наслідки чужих рішень.
Сашкові не було й року, коли росіяни почали війну на сході. Сім — коли почався ковід. Дев’ять — коли почалось повномасштабне вторгнення росії.
Навчання у молодшій школі в Сашка якраз припало на розпал локдаунів. Пані Марина, мама Сашка, каже, що їм пощастило з учителькою. Вона усіляко прагнула соціалізовувати дітей, усвідомлюючи, що малюки вчаться не лише читати й писати, а й бути поруч з іншими.
Кожен із цих періодів після 2014-го поступово позбавляв таких, як Сашко, дітей нормального для дорослішання середовища. Та коли настав час підліткового віку, усі проблеми набули нових граней. Вчені з Університету Амстердама у своєму дослідженні пояснили: підлітковий вік — єдиний період у житті, коли людський мозок зазнає соціальної переорієнтації. Він буквально перебудовується — стає особливо чутливим до однолітків, нових зв’язків, досвіду поза родиною. Більше ніж на будь-якому іншому етапі життя. Тож потреба в соціалізації — це не примха підліткового віку, а біологічна потреба. І саме її покоління Сашка недоотримало найбільше.
Тепер Сашко закінчує 7 клас. Хлопець «рубиться» в Fortnite та Counter-Strike. В ігрових чатах він вільно переписується англійською з незнайомцями. Та коли він приєднався до свого першого заняття англійською у «Менторських клубах», куди його зареєструвала мама, з’явилось відчутне хвилювання:
— Наша менторка клубу спочатку десь дві хвилини говорила англійською, і потім запитала, чи хтось зрозумів. Я переповів зміст. Не дослівно, але передав усе, і, якщо чесно, дуже хвилювався.
В ігрових чатах Сашко, як правило, не хвилюється. Але тут — де треба взаємодіяти, говорити вголос, перед реальними людьми — щось хлопця зупиняло. Пані Марина каже, що і такий досвід — досвід хвилювання від виходу з зони комфорту — цінний для всіх дітей:
— Це потрібно щонайменше для того, щоб вони вміли соціалізуватися не лише у своєму зручному оточенні, а ще й з незнайомими людьми, спілкуючись на нові теми.
Сашко, в свою чергу, продовжує осмислювати здобутий у Менторських клубах досвід — і хотів би спробувати себе на заняттях про бізнес, інформатику, емоції. Особливо його зацікавила програма клубу «Різні» — про толерантність. Шкода, каже, що обрати можна було лише один клуб.
На запитання, чи порадив би друзям доєднуватися, Сашко відповідає спершу прагматично:
— Давайте почнемо з того, що це безкоштовно. Хто ще буде безкоштовно так вчитися з вами, допомагати?
Пані Марина погоджується: під час війни це не просто приємний бонус — для багатьох сімей це єдина можливість забезпечити дитині додаткове навчання та спілкування. Сашко продовжує:
— Менторські клуби, очевидно, навчають багатьом речам. Соціалізації, як зруйнувати бар’єри — не тільки мовні, а й в розумінні шкільних предметів. Мої бар’єри точно зруйнувались.
Про те, як цей бар’єр виглядає зсередини, і чому він залишається з людиною на десятиліття — знає Марія Дорошенко. Вона бачила цей бар’єр у людей різного віку, і пояснює, коли саме він формується.
З відстані в кілька тисяч кілометрів від рідного дому українці щосили шукають спосіб бути корисними. Відчуття, що твоя допомога необхідна, поки твоя країна бореться, — не зникає навіть під палючим середземноморським сонцем Італії. Туди через якийсь час після початку повномасштабного вторгнення виїхала Марія Дорошенко.
Як і багато хто з нас, у перші дні навали російського війська Марія кинулась допомагати руками — плести сітки та допомогати з іншими волонтерськими ініціативами. Згодом дівчина виїхала із рідного Запоріжжя — і відстань змінила все. Руками з-за кордону вже не дотягнутись. Тоді Марія пригадала, що вміє ще дещо — і що це «дещо» потрібне просто зараз українським дітям, які вчать англійську і бояться сказати вголос хоч слово.
Дуже вчасно Марії трапилось оголошення про набір інтелектуальних волонтерів на програму СтудМентор від ГО «Навчай для України». За цією програмою молоді люди допомагають школярам із прифронтових регіонів надолужити знання, втрачені за роки війни та ковіду. Марія одразу зареєструвалась. Дівчина пройшла навчання і стала студменторкою, а згодом — очолила Менторський клуб з англійської мови. Упродовж одинадцяти тижнів Марія проводила онлайн-заняття для підлітків, які прагнули подолати мовний бар’єр.
Марія знає, як виглядає мовний бар’єр у дорослої людини. Один із її учнів — технічний директор іноземної компанії, ядерний фізик за освітою, який шість років живе в Іспанії та щодня спілкується іспанською на роботі — приходить на урок зі словами: «Я ніколи не вивчу іспанську».
— Він навіть не вітався з офіціантом у ресторані: боявся неправильної вимови.
Марія впевнена, що це не брак знань. Це переконання, що помилка — катастрофа. І формується воно, на думку Марії, ще в школі.
— Це значною мірою іде з того, що вчителі — це заручники системи. Діти ж навчені: якщо робиш помилку — знижують оцінку, а за знижену оцінку мама потім буде сварити.
Саме тому Марія долучилась до Менторських клубів з простою ідеєю: говорити з помилками краще, ніж мовчати.
Під час клубів вона зіткнулась із тим, чого не очікувала: діти виявились не такими, якими їх малює стереотип про «покоління з телефонами».
— Це покоління ніби молодше за нас, але вони на голову вище за нас вже зараз. Коли вчитель говорить надто швидко, вони просто вмикають субтитри в Zoom. Я працюю з програмістами — вони до такого не додумались, натомість просто зупиняють і просять повторити.
У клубі Марії є двоє хлопців, які не знайомі між собою, але обидва створюють власні ігри.
— Я ще в Майнкрафт грала чи Сімс. Зараз це не модно. Зараз ти програмуєш свою гру, і ви з друзями граєте в неї. Ми взагалі недовго ще будемо чекати на вакцину від раку і літаючі машини, дітям треба просто школу зараз закінчити, — і тоді нас чекає зовсім інший світ.
Допомагаючи дітям долати мовний бар’єр, Марія фокусувалась і на темах занять. Серед них були й реакція на негативні коментарі. Те, що дорослі часто радять ігнорувати, для дитини може стати справжнім випробуванням. Марія запропонувала подивитись на хейтерів зсередини: що стоїть за бажанням образити, і чим анонім в мережі відрізняється від людини, яка каже гидоту в обличчя.
— Ми дійшли висновку, що просто сказати «не звертай уваги на гидоту» — це те саме, що казати «не думай про рожевого слона». Ви ж одразу про нього подумали, правда?
Марія переконана: якщо дитина хоча б раз замислиться, чому хтось інший поводиться агресивно, вона перестане сприймати чужу злобу як оцінку себе. Це і є вихід із того «циклу страху», де страх перед помилкою здається катастрофою. А отже, це може впливати на усі сфери життя — й на мовний бар’єр зокрема.
— Для мене важливо, щоб теми, які ми піднімаємо, залишили позитивний слід на тому, як вони бачать світ. Щоб наступного разу, побачивши тих, хто намагається образити їх, вони просто згадали наших «рожевих слонів» і не дали цьому похитнути свою впевненість.
Свою допомогу підліткам Марія називає «золотою есенцією» волонтерства. Вона долучилась до клубів, щоб допомогти дітям заговорити англійською, але щось змінилось і в ній самій.
У шістнадцять вона прийшла в молодіжну політику — оточила себе, каже, ідейними людьми. Але коли подорослішала, те відчуття, що можеш позитивно впливати на усе, що відбувається навколо, — зникло.
Менторські клуби його повернули.
— Люди діляться можливостями, готові допомогти один одному. Я знайшла багато однодумців. Щаслива, що стала частиною цього.
У психології стан, у якому перебувають сучасні українські підлітки, описують як прекоційну зрілість або «вимушене подорослішання». Дослідження Гарвардського центру розвитку дитини підтверджують: тривалий вплив токсичного стресу змушує мозок дитини адаптуватися за моделлю виживання. Це прискорює розвиток ділянок, відповідальних за оцінку загроз, але водночас гальмує формування навичок вільної соціальної гри та гнучкої комунікації. Дитина стає функціонально дорослою — вона самостійна й технічно грамотна, — але втрачає можливість безпечно помилятися та безтурботно шукати власну ідентичність.
Досвід Менторських клубів підтвердив: дорослішання під час війни неможливо поставити на паузу до настання миру.
Поки ми дискутуємо про те, як війна вплине на майбутнє, це майбутнє вже відбувається з нами.
Те, що колись вважалося побічним продуктом шкільних перерв — навичка спілкування, здатність довіряти та проявлятися, — сьогодні потребує не меншої уваги та ресурсів, ніж академічна програма. У цьому контексті, позашкільні програми соціалізації та надолуження знань допомагають відновити природний ритм розвитку дітей.
Для Сашка, який хвилювався перед першою англійською фразою в Zoom, та для учнів Марії Менторські клуби стали тим досвідом, де дорослішання перестало бути примусовим. Тут можна не знати відповіді, вмикати субтитри чи обговорювати побутові дрібниці, не хвилюючись, що твоя непевність матиме серйозні наслідки.
Зрештою, ми бачимо покоління, яке, дорослішаючи під час війни, набуває нової унікальної оптики: вони не чекають на літаючі машини — вони вчаться їх програмувати, поки грають.
Підлітки, які були змушені непомітно стати сильними заради виживання психіки, вчаться бути вразливими заради звичайного людського спілкування. Саме ця вразливість, яка поступово витісняє страх помилки, допомагає їм ставати по-справжньому, а не вимушено зрілими.
Авторка тексту: Вікторія Вербова
Фото ілюстративні. Автори фото: Костянтин та Влада Ліберови
