Цей матеріал — історія про особливу хвилю «Освітнього супу», реалізовану ГО «Навчай для України» у партнерстві з міжнародним благодійним фондом Razom for Ukraine. Хвиля занять була реалізована спеціально для дітей захисників та захисниць України — тих, чиї батьки перебувають на фронті або у полоні, повернулися з війни, загинули або вважаються зниклими безвісти. Її мета — визнати складний досвід цих дітей і допомогти їм у навчанні, поєднавши надолуження знань з турботою про емоційний стан кожної дитини.
Село Токарівка, розташоване на високому правому березі Дніпра, розкинулося на схилах Херсонських плавнів, їхніх мальовничих балках та заплавних луках. До підриву росіянами Каховської ГЕС це поросле лататтям та помережане островами пониззя Дніпра було домівкою для рідкісних видів птахів та тварин. Зараз це зона бойових дій.
Саме тут, у місцевому Токарівському ліцеї, з 2013 року працювала вчителькою української мови та літератури і психологинею Анастасія Глєбова.
Село Токарівка опинилося в окупації з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тож Анастасія разом з чоловіком, піврічним немовлям та восьмирічним сином виїхала до Тернополя. Після деокупації правобережжя Херсонщини лінія розмежування пролягла по річці: на протилежному від Токарівки боці Дніпра, за декілька кілометрів від рідного дому Анастасії вже довгий час стоять російські війська. А її рідне село постійно обстрілюється.
«Коли ми виїхали, у мене була депресія. На руках немовля: ти прокидаєшся, робиш побутові справи, доглядаєш дітей, лягаєш спати… Я ходила і думала, що майбутнього немає, це кінець», — згадує Анастасія про перші місяці після вимушеного переїзду.
Опору Анастасія знайшла в своїй любові до вчителювання. За плечима у педагогині були роки викладання дітям української мови та літератури і роботи психологинею. Жінка прагнула допомагати тим, кому найважче. Це прагнення збігалося з цінностями ГО «Навчай для України».
Однієї ночі, гортаючи стрічку в телефоні, коли малюк нарешті заснув, вчителька побачила анкету для набору тьюторів в «Освітній Суп» — програму безкоштовного освітнього супроводу з математики та української мови для учнів 5–11 класів, яка унікальна тим, що поєднує надолуження знань із обов’язковою психоемоційною підтримкою дітей. Це відгукнулося Анастасії: вона зрозуміла, що її знання і досвід потрібні саме тут і саме зараз.
З 2023 року Анастасія допомагає українським дітям долати наслідки війни, надолужуючи разом із ними знання зі шкільних предметів, а також підбираючи ключі до сердець тих, хто втратив мотивацію до навчання через стрес та невизначеність.
Протягом перших хвиль «Освітнього Супу» Анастасія працювала тьюторкою. Згодом освітянку запросили стати супервізоркою. У цій ролі вона підтримувала, наставляла та координувала інших тьюторів, допомагаючи їм долати виклики в роботі з дітьми.
Коли з’явився запит на особливу хвилю «Освітнього супу», Анастасія повернулась безпосередньо до викладання. Цю хвилю ГО «Навчай для України» реалізувала у партнерстві з міжнародним благодійним фондом Razom for Ukraine. Проєкт створений спеціально для дітей захисників та захисниць України — підлітків, чиї батьки перебувають на фронті або у полоні, повернулися з війни, загинули або вважаються зниклими безвісти. Особлива хвиля «Освітнього супу» була спрямована на створення для дитини турботливого освітнього середовища, де навчання поєднується з піклуванням про її емоційний стан.
До хвилі «Освітнього супу», створеної спеціально для дітей захисників та захисниць України, Анастасія йшла з певним острахом. Вчителька розуміла, що робота з дітьми військовослужбовців та ветеранів вимагатиме від неї максимальної чутливості. Побоюючись натрапити на болючі тригери, жінка щиро хвилювалася перед першою зустріччю.
«Я мала очікування, що тема “цивільних” родин може бути тригерною, або що це постійно виринатиме в розмовах, — зізнається тьюторка. — Я боялася десь зачепити тему, яка б могла щось поранити всередині дітей. Це, мабуть, загалом про наше суспільство зараз: ми маємо бути дуже обережними у висловлюваннях з усіма, бо не знаємо, яка в кого ситуація, пов’язана з війною».
Утім, побоювання Анастасії не справдилися. У групі тьюторки опинилося п’ятеро восьмикласників, які вразили її своєю зрілістю.
«Хлопці були відкриті та позитивні — ми багато сміялися. Водночас вони відчувалися значно дорослішими за свій вік: ці діти заощаджують гроші, думають про майбутнє і планують його, багато допомагають батькам. А ще вони неймовірно життєрадісні», — розповідає тьюторка.
У побутових речах діти часто демонстрували неабияку самостійність. Діти не скаржилися на труднощі, хоча часом їхнє щоденне навантаження було непосильним навіть для дорослого. Анастасія згадує, як попри виснаження діти все одно підключалися до уроку:
«Буває, вони приходять, кажуть: “У нас було сім уроків, репетиція, два додаткових. Потім шкільний автобус зламався, і ми пішки йшли три кілометри від села до села. У мене просто немає сил”. І в такий момент я просто казала: “Зручненько сідай, може, візьми собі поїсти чи попити. Відповідай по мінімуму, як будеш відчувати. Просто будь з нами”. І їм було дуже цінно, що їх тут розуміють».
«Та що це за гра, я не встигаю! Не давайте нам більше такого!» — вибухає емоціями восьмикласник Гліб просто посеред заняття. Тьюторка спокійно усміхається в екран ноутбука: «Дякую, Глібе, що поділився. Тепер я бачу, що це не той варіант, який нам потрібен».
У цій групі хлопці ніколи не ховали своїх почуттів. Вони були відкритими, гучними й проживали свій підлітковий бум на повну. Найяскравішим спогадом підлітки та сама тьюторка називають гру у Brawl Stars. Гліб та Ілля, учні Анастасії, були з різних навчальних закладів і до проєкту не знали один одного. Під час одного із занять хлопці, вочевидь, активно переписувалися в особистих повідомленнях і випадково відправили посилання на приєднання в команду в грі Brawl Stars у загальний чат Zoom. Анастасія, яка сама виховує сина-підлітка, вирішила перетворити цей момент на простір для зближення.
«О, кажу, хлопці, а ви що, в Brawl Stars граєте? Вони ж: “Та граємо…”, і такі думають: ну все, зараз скаже, що у нас тут заняття, а ви граєте, сваритиметься. А я ж ні, я кажу: “А я не вмію! Хоча в мене син грає, чоловік грає, вони там мають якісь досягнення. А давайте ми наступну тьюторську годину зробимо так, щоб ви мене навчили грати в Brawl Stars?”», — згадує тьюторка з усмішкою.
На наступне заняття Анастасія покликала на допомогу свого сина, аби той стояв поруч і підказував, куди натискати на екрані. Ролі змінилися: підлітки стали авторитетними наставниками, а їхня тьюторка — старанною ученицею.
«Це було так затишно, сімейно, наче ми сіли разом на лавці і щось граємо. Звісно, ми поєднали це із заняттям з м’яких навичок: обговорили, які саме soft skills потрібні для того, щоб грати в таку командну гру. Я програвала, а вони були дуже задоволені, бо взагалі не очікували такого».
Тьюторка згадує момент, який змусив її хвилюватися за реакцію батьків:
«Гліб грав із увімкненим мікрофоном та камерою, щоб мені щось підказувати й коментувати. І тут чую, як мама його щось питає, а він їй каже: “Ма, та в мене заняття з Освітнього Супу!”. Вона йому: “Та ти ж граєш!”. А він: “Та ми з вчителькою граємо!”. Я сиджу і думаю: так, що ж мама зараз організаторам у зворотному зв’язку напише? Що я дитину запросила на заняття, а він у Brawl Stars з вчителькою грає!».
Олена, мама Гліба, розповідає про цей досвід зі свого боку:
«Інколи (в силу обставин і габаритів приміщення) я була присутня в кімнаті під час занять. Мені неймовірно сподобалась манера спілкування вчителя та дітей. Вона змогла знайти підхід до кожної дитини. Вони всі були включені в роботу. Мені також сподобалось те, що в групі було мало дітей».
Жінка вирішила зареєструвати сина на заняття, коли відчула, що він потребує підтримки:
«У Гліба в школі не дуже гарні оцінки з української. Я не розуміла, чи йому важко, чи він не розуміє. Подумала, що, можливо, з іншим вчителем та іншим підходом йому буде легше розібратися. Всі заняття були по-своєму гарні, окремо виділити важко. Після “Супу” йому стало зрозуміліше те, що вони проходили. Дивувався, чому в школі так не пояснюють. І на уроки підключався із задоволенням, та працював на них».
Сам Гліб каже, що йому сподобалась «доброта вчительки та легке пояснення тем».
У відповідь на запитання, чи вдалося за час занять змінити ставлення підлітків до навчання, Анастасія замислюється. Каже, мовляв, рух уперед, звісно, був, але його неможливо виміряти лише оцінками — найважливіші зрушення відбуваються у внутрішньому стані дітей.
Гліб, який на початку проєкту прагнув просто спокійно зробити необхідний мінімум і не поспішати, ближче до фіналу відчув те, що психологи називають «ситуацією успіху». Коли за найменший поступ тьюторка щиро хвалила його, підлітку захотілося більшого: він почав просити додаткові, складніші завдання.
Андрій, інший учень Анастасії, мав чималий досвід додаткових занять. Зі слів тьюторки, нерідко діти відчувають тиск: якщо за твоє навчання платять, ти зобов’язаний знати все та не маєш права схибити.
«Він боявся помилятися і щось сказати, — розповідає Анастасія. — Відмовлявся навіть спробувати. Тоді я казала: “Давай я разом з тобою це зроблю, я поруч, буду тобі допомагати знайти цю прикладку, і ти її побачиш. Добре?”. Він погоджувався. Спочатку працювали так разом, а потім він уже і сам наважувався на виклик, і сам руку піднімав, щоб щось спробувати. Хоч іноді й помилявся, але його вже не лякала ця помилка».
Був учень, чий настрій залишався нейтральним упродовж багатьох занять, а на будь-які спроби тьюторки дізнатися, що він відчуває чи яку тему хоче розібрати, хлопець затято відгороджувався коротким «не знаю». Анастасія згадує, що під час підготовки тьюторів методистка ГО «Навчай для України» якраз розбирала подібну поведінку.
«Я так обережно намагалася до нього підступитися. “Чому у тебе такий сьогодні настрій?”. “Не знаю”. “А може поділишся, чому саме такий?”. “Не знаю”. “Давайте розглянемо таку тему наступного разу. А чому саме її вибираєш?”. “Не знаю”. Але я розуміла, що в нього був такий досвід, через який він не був готовий впускати когось у свій внутрішній світ. Йому подобалося, що я приймаю його “не знаю”. Що я не йду далі за його межі, адже підлітки мають свої кордони, за які не можна переступати».
Коли хлопець переконався, що в «Освітньому Супі» його ніхто не ламатиме, він почав відкриватися. Спочатку мимохідь, а потім усе впевненіше він ділився подіями з життя — наприклад, розповів, як удень старанно обрізав дерева в саду. Анастасія відзначає, що найважливішою і найскладнішою зміною, яку вона побачила в підлітку, була готовність довіряти.
Діти, яких важливо «побачити»«Я сирота, в мене не було батьків, мій досвід не такий, як у цих дітей, але мені так само довелося рано подорослішати. Взяти на себе відповідальність. Я рано задумалася над сенсом життя. Тож я бачу, що ці діти так само зарано задумалися над життям. І яке воно може бути, на жаль, швидке. Я бачила, що сім’я для цих дітей — велика цінність, найбільша. Хоч вони підлітки, а для підлітків часто важливі друзі, компанії, а потім сім’я. А ці діти відчувають, що вони за сім’ю відповідальні. Більше, ніж це має відчувати дитина восьмого класу».
Анастасія помічає, що попри понад 12-річний досвід війни в Україні, ми, як суспільство, досі шукаємо правильні інструменти та мову, щоб осягнути, прийняти й розділити переживання родин захисників та захисниць України. Страх ніяковості та бажання бути делікатними змушують нас дистанціюватися від тих, хто насправді потребує підтримки. Для дітей захисників і захисниць це стає свідченням відсутності суспільного визнання:
«Дітям здається, що ніхто їх не бачить. Ми часто маємо до них такі очікування, наче вони на одному рівні потреб з тими дітьми, які зараз і з мамою, і з татом. Хоча насправді це не так — і психологічно, і фізично. Навіть вдома, адже цим дітям навіть побутових обов’язків перепадає більше. “Чому у Петрика і мама, і тато, і вони щоранку з ними, вони разом поїдуть в ТРЦ на вихідних, а я не можу цього зробити з мамою і татом?” Це болить».
Проживаючи труднощі, діти адаптовуються, проте не осмислюють цей досвід. Про це також свідчать фокус-групові дискусії з підлітками, проведені в межах дослідження «Самопочуття та навчання підлітків в умовах війни».
«Ти хочеш бути таким, як і всі, але ти ж не такий, як всі. У тебе є момент, який тобі болить, за яким ти вночі в подушку вдома плачеш. І ніхто про це не знає. Коли я проживала свій складний досвід в дитинстві, в мене сформувалась думка: якщо в мене немає батьків і ніхто мене не підтримує, значить, ніхто цього й не зобов’язаний робити. Це стан самотності, і це має наслідки упродовж всього життя далі. Дорослішаючи, людині стає складно звертатися за звичайною допомогою».
Перша цільова хвиля «Освітнього супу» для дітей захисників та захисниць України, реалізована за підтримки міжнародного фонду Razom for Ukraine, була спрямована на визнання складного досвіду цих дітей та допомогу їм у навчанні. Адже кожна дитина в Україні повинна мати змогу реалізувати свій потенціал, незалежно від місця народження чи проживання, а також попри те, як сильно її життя змінилося через війну. Сьогодні для цих дітей реалізація їхнього потенціалу починається з малого — з того, що їхній досвід нарешті почули і, по-справжньому, побачили.
Авторка: Вікторія Вербова
