Марія Риженко та Олександр Риженко — учасники програми «Навчай», подружжя вчителів географії та біології, які завдяки програмі переїхали до Полтавської області й почали викладати у школі № 5 у Горішніх Плавнях.
Олександр та Марія під час підготовки до участі у програмі «Навчай»
«Ми дуже чекали на початок навчального року в новій школі. Нам кортіло швидше познайомитися з класами, проводити цікаві інтерактивні уроки й бачити, як діти повертаються до наповненого шкільного життя. Але реальність укотре перекреслила всі наші сподівання.
Близько 75% усіх уроків цього тижня ми провели в укритті – спеціально обладнаному підвалі нашої школи, ховаючись від російських обстрілів. Навіть лінійка до 1 вересня проходила в укритті у три етапи, тому що всі класи не могли вміститися там одночасно. А сьогодні через тривалі повітряні тривоги ми провели в укритті весь навчальний день — сім із половиною годин. Увесь цей час ми з дітьми змушені були сидіти у підвалі, де всі туляться один до одного, діти виснажуються, їм дедалі важче зосереджуватися, а ти не знаєш, чи вийдеш звідти до кінця дня.
Найважче, звісно, дітям. Вони приходять у школу не лише вивчати формули та правила. Їм потрібно побігати, поговорити з друзями й відчути себе в безпеці. Натомість їхнє шкільне життя знову складається із сирен та бетонних стін. Страшно від думки, що для цих дітей сирени, вибухи й біганина в підвал стають чимось “звичним”. Вони не мають до цього звикати.
Ми як вчителі вчимося перелаштовуватися на льоту: тягнемо в укриття фліпчарти, якимись роздруківками компенсуємо брак техніки, вигадуємо завдання на ходу, аби тільки втримати їхню увагу. Але проводити повноцінні уроки за умов нескінченних тривог неможливо. Тому довелося ухвалити важке рішення: з понеділка учні 5–9 класів упродовж тижня навчатимуться дистанційно. Знову повертаємося до моніторів. Дітей це пригнічує. Через війну Росії проти України вони роками змушені навчатися перед екранами, а їм просто хочеться бачити однокласників і жити нормальним шкільним життям. Але, на жаль, вони не мають такої можливості.
Та саме діти й тримають нас на плаву. Вони тягнуть руки, ставлять запитання, жартують і прагнуть нового попри все, що відбувається довкола. Вони неймовірно сильні. Але за цією дорослою стійкістю важливо не забувати, що це все ще діти. Їм потрібен спокій та право на безпечне дитинство, а не звичка бігти в підвал після чергової сирени та постійне очікування, де зараз прилетить».
