«Між паперовою роботою і дітьми — я завжди обираю дітей»: історія вчительки з Миколаївщини

Коли запитуєш Світлану Вікторівну про її педагогічний стаж, вона сміється і просить зафіксувати її вік як «20+». Вона пам’ятає себе ученицею Єланецької гімназії №1, у якій працює тепер, пам’ятає шкільних вожатих, які після уроків збирали малечу на майданчиках, пам’ятає той момент, коли Світлана — єдина дитина в сім’ї — вирішила попри заборони батьків їхати до Новобузького педучилища, аби стати освітянкою.

Але найголовніше — вона пам’ятає до дрібниць кожного зі своїх учнів, яким допомагала дорослішати упродовж 30 років роботи вчителькою.

Єланеччина, декілька поколінь дітей якої випустила Світлана Вікторівна, — це широкий, безкраїй південноукраїнський степ, природа якого охороняється державою як заповідник. Від Єланця до Миколаєва їхати 100 кілометрів. Ще до початку повномасштабного вторгнення у Єланці проживало трохи більше 15 тисяч людей, а з 2022 року ця земля, яка сама болісно потерпає від війни, стала прихистком для тих, хто рятується від жахіть окупації на сусідніх територіях.

У Фейсбук-групі «Єланеччина» постійно з’являються новини про російські удари. «Зранку над Миколаєвом задзижчав дрон — працює ППО»; «Рятувальники Миколаївщини гасили пожежі після обстрілів та займання сухої рослинності»; «Поліція показала, в який магазин цілився російський дрон на Миколаївщині. Фото»; «Внаслідок ранкового удару БпЛА загинув житель Миколаївського району». Єланчанка Світлана Вікторівна порається по господарству, консервує огірки і готується до нового навчального року, розмірковуючи над життям у вирі історичних подій.

Педагогиня, яка бачить гострий вплив війни на школярів та щодня працює з її наслідками, адаптуючи переміщених дітей до навчання в новій школі, про можливість отримати підтримку дізналася від колеги — та розповіла їй про громадську організацію «Навчай для України». Вчителька подала заявку на участь у проєкті для надолуження знань та навичок в учнів. Учасники проєкту — вчителі — проходять навчання з тьюторингу, аби далі на базі школи запустити роботу catch-up центру — місця, де діти зможуть надолужувати знання, втрачені за роки ковіду та війни. Програма втілюється спільно з Норвезькою радою у справах біженців (NRC) в Україні. 

У травні Світлана Вікторівна пройшла навчання від ГО «Навчай для України» — здобула тьюторські компетенції, вчилася впроваджувати елементи психосоціальної підтримки та знайомилася з основами «ПроЯву». Освітня програма «ПроЯв», над розробкою якої працює команда «Навчай для України» спільно з Норвезькою радою у справах біженців (NRC) в Україні, дозволяє поєднувати психоемоційну підтримку учнів/-иць та надолуження втрачених знань та навичок через тьюторинговий підхід.

Зокрема в червні педагогиня познайомилася із основами програми «ПроЯв»: 12 занять із покращення доброботу з дітьми з Єланецької громади. Особливість цих занять у тому, що вони враховують тривалий вплив стресу на школярів, сфокусовані на наданні психоемоційної підтримки та мають доведену ефективність. Окрім проведення окремих 12 занять психоемоційної підтримки, вчителька провела інтенсивну хвилю з 24 занятть з надолуження освітініх втрат української мови, використовуючи тьюторських підхід у своїй роботі з дітьми.

Пілотування готової програми «ПроЯв» та тримісячну хвилю занять з надолуження знань та навичок з новою групою дітей Світлана Вікторівна проведе восени, коли діти розпочнуть свій п’ятий навчальний рік в умовах повномасштабної війни росії проти України. Паралельно зі Світланою ще 3 школи в Миколаївській та Одеській області провотимуть предметні заняття та будуть пілотувати «ПроЯв» у своїй роботі, аби зменшити вплив війни на психоемоційний стан дітей.

«Дуже багато дітей потребують тепла, обіймів і якогось ласкавого слова», — каже Світлана Вікторівна. Плани, звіти, журнали — колеги якимось дивом встигають усе, здається вчительці, поки та знову затримується біля дверей класу. Тому що коли поруч дитина закривається в собі чи, навпаки, вперше за довгий час стає готовою до розмови, паперова робота природно відступає на другий план.

За свої тридцять років роботи в освіті Світлана Вікторівна бачила, як змінювалися епохи, технології та самі діти. Це початок у дев’яностих, коли на полицях магазинів з’явилася перша мівіна, яку сухою залюбки їли усі наступні покоління підлітків, і коли ще до появи мобільних телефонів учителям доводилося «воювати» на уроках з галасливими тамагочі. Це перші комп’ютери вдома. Це час Помаранчевої революції, коли шкільні коридори зашуміли дорослими дискусіями — старшокласники на перервах гаряче обговорювали майбутнє країни. Світлана Вікторівна застала впровадження ЗНО. А потім — Революцію Гідності та початок російської агресії у 2014 році, які змусили нове покоління дітей поставити болючі питання щодо війни та безпеки. Тоді ж школи почали масово носити імена своїх учнів, які загинули у боротьбі за незалежність України.

Але діти, які ростуть під час повномасштабної війни, в умовах постійних обстрілів та екоциду, з лінією фронту, яка повільно, але просувається, — це покоління, до роботи з яким неможливо підготуватися, маючи навіть найбагатший досвід життя.

Тож найбільшим у пам’яті Світлани Вікторівни випробуванням стали кінець лютого та березень 2022 року. Страх, коли росіяни опинилися за крок від села, замінований міст через річку, окупанти, які блукали околицями через відключений зв’язок, автоматні черги за кілька вулиць від дому; історії її учнів: від родин, які тікали з окупації й були вбиті, до дітей, чиї батьки зникли безвісти — це спогади, до яких досі звернена пам’ять жінки.

«Світ змінюється — тому і діти змінюються», — каже вчителька. Усвідомлення цього виклику завжди підштовхувало Світлану Вікторівну до пошуку нових підходів у роботі зі школярами.

Ще до участі у проєкті від ГО «Навчай для України» вчителька фокусувалася на психоемоційній підтримці своїх учнів. Разом вони проводили ранкове коло, на якому кожен міг поділитися тим, як він почувається сьогодні.

У червні 2026 року, коли педагогиня стала втілювати заняття з надолуження освітініх втрат та проводити заняття з психоемоційної підтримки для дітей Єланецької громади, стало зрозуміло, що нові методики роботи з дітьми, привезені з навчання тьюторингу від ГО «Навчай для України», дозволили досвідченій вчительці працювати значно ефективніше. Якщо раніше звичні ранкові кола забирали надто багато часу, то короткі криголами дозволили Світлані Вікторівні налаштовувати клас швидше і не менш динамічно. А головне — з’явився простір для того, на що раніше хронічно бракувало часу через шкільну рутину та щільну програму.

Заняття психоемоційної підтримки та надолуженню освітніх втрат випали на початок канікул, дехто з дітей приїздив із віддалених сіл, але саме тут школярі змогли у спокійному ритмі видихнути, сфокусуватися на своєму стані та покращити знання з української мови без тиску. Кожна з 36 зустрічей (12 занять з психоемоційної підтримки і 24 з предметних компетентностей) мала своє завдання — від знайомства та спільного складання правил до роботи з емоціями та «картою прояву». Діти вчилися говорити про те, що болить, розрізняти матеріальні та внутрішні цінності, шукати власні таланти й опори.

За кожним таким заняттям був цілий світ дитячих переживань. Хтось приходив із невидимим тягарем ранніх втрат чи сімейних викликів, хтось болісно переживав перші шкільні конфлікти, закоханість чи неприйняття у колективі, а хтось тікав від внутрішньої тривоги, надміру зосереджуючись на результаті. Але у безпечній атмосфері занять ця напруга поступово зникала.

Такі моменти, каже Світлана Вікторівна, варті всього. Але для того, щоб такі моменти траплялися частіше, іноді дуже мало зусиль однієї людини. Одне із завдань тьюторського підходу — дати підтримку не лише тим, хто навчається, а й тим, хто навчає. Завдяки програмі освітяни отримують власну спільноту вчителів з тьюторськими компетенціями — людей, з якими можна порадитися й не залишатися з усім наодинці.

Змінився світ, змінилися діти, а виклики, перед якими опинилися вчителі, стали безпрецедентними. П’ятий рік триває повномасштабна війна — за рік до школи почнуть готуватися ті, хто з’явилися на світ в укриттях. Освіта знову стане іншою — зверненою до тих глибинних потреб у безпеці, які підсвітила війна, і побудованою на викликах втрат, які вона створила. Саме на ці виклики й відповідає тьюторський підхід, який вчителька використовує для надолуження знань та навичок.


Світлана Вікторівна часто повторює прості й водночас найважливіші речі: про слова любові, про обійми, про те, що дитині потрібне людське тепло. Те, до чого вчителька роками приходила серцем — намагалася побачити в кожній закритій мушлі, в кожній дитині родзинку і витягнути її на світло, — у роботі з ГО «Навчай для України» набуло чіткої системи, переконана вчителька. 

Поки все навколо продовжує вивертатися навиворіт, а реальність вимагає немислимих досі відповідей — чи будуть готові діти успадкувати такий світ? — Світлана Вікторівна продовжує робити те, що вміє найкраще. Бути поруч і навчати. Тому що між паперовою роботою і дітьми Світлана Вікторівна завжди обирає дітей і те, що може їх підтримати.