Коли їдеш Донеччиною, світ за вікном витягується в одну суцільну горизонталь. Це степ — безкрайній, випалений сонцем і розчесаний вітрами, із силуетами териконів на обрії. Але коли дорога веде далі на захід і впирається в Карпати, ландшафт стрімко змінюється, піднімаючись угору смереками, туманами та стрімкими схилами. Дивовижне відчуття однієї країни: як на кількох сотнях кілометрів залізничних колій розгортається така різна, але однаково рідна Україна.
Це міг би бути новий та приємний досвід. Але для тих, хто вимушено покидав рідний дім, тікаючи від війни, краєвиди за вікном — це кілометри, що віддаляють тебе від усього, що ти любив.
Аж поки одного дня в Карпатах знайомий голос не перестає бути звуком з віконця в Google Meet — і нарешті лунає на відстані одного кроку. Так, на літньому таборі у Яремче зібралися разом п’ятеро школярок і їхня вчителька з Благодатного — селища в Покровському районі Донецької області, якого більше немає таким, яким вони його пам’ятають.
Якщо зараз відкрити мапу DeepState, це селище досі позначене під назвою Желанне. Про перейменування селища стало відомо у вересені 2024 року — через місяць після його захоплення російськими військами.
Дівчата, які тепер разом поїхали у табір в Карпати, не бачили одна одну роками. Деякі з них пережили досвід загрози тимчасової окупації та вимушеного переїзду вже двічі. Школи, де вони колись навчалися, більше не існує — російські війська зруйнували її під час наступу. Парти, дошка, шкільний двір — усе це залишилося в минулому житті.
Виїздний табір психосоціальної підтримки рівний-рівному для дітей «Імпульс» від громадської організації «Навчай для України» — так називається табір, у який приїхали школярки. Його мета — дати підліткам, чиї сім’ї вимушено покинули домівки поруч із лінією бойових дій, інструменти для турботи про ментальне здоров’я, навчити їх підтримувати себе й інших. Дослідження «Самопочуття та навчання підлітків в умовах війни», проведене ГО Навчай для України, показало: лише 1% дітей звертаються за підтримкою до вчителів, натомість чверть школярів іде за нею до однолітків. Тому «Імпульс» працює за принципом рівний-рівному. Табір навчає їх розпізнаванню емоційних станів, опановуванню тривоги та допомозі одноліткам, які опинилися в складній ситуації. Важливий елемент цієї системи — координатор, який працює з дітьми у громаді та залишається для них опорою після завершення навчання у Карпатах.
Таких груп підлітків у таборі «Імпульс» — шість, у кожній — по п’ятеро дітей та один координатор.
Для деяких дітей це був перший у житті справжній офлайн-табір
Провела його громадська організація «Навчай для України» в рамках Грантової програми проєкту «Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни», що фінансується Європейським Союзом та реалізується Представництвом Фонду міжнародної солідарності в Україні в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth.
Прикладна математика вчить шукати логіку в складних системах і прогнозувати їхній розвиток. Утім, у 2014 році, коли математикиня Дар’я Володимирівна прийшла викладати до школи Благодатного, її власні життєві рішення були дуже простими: робота поруч із домом, де підростали її малі діти.
Вже вчителькою Дар’я Володимирівна створила у школі ком’юніті «Дівчата-STEM» — осередок неформальних зустрічей, де вони говорили про науку, майбутній вибір професії та руйнування гендерних стереотипів.
Після початку повномасштабного вторгнення Дар’я Володимирівна виїхала до Дніпра.
«З того часу я шукаю в собі опору, — розповідає Дар’я Володимирівна. —Так само учням потрібна була соціалізація, бо переїзд — це маленька смерть. Соціальні кола розірвані, коло друзів — розірване, і треба щось будувати нове».
Відночас створена раніше у месенджері група «Дівчата-STEM» не затихала, постійно з’являлися нові повідомлення про можливості для дітей. Дар’я Володимирівна залишилась працювати у релокованій школі онлайн, і в тій же школі продовжили навчатися — і з неї ж випускаються — її дівчата-STEM.
Шкільна адміністрація «вивезла» весь свій навчальний процес з окупації і адаптувала свій підхід до роботи з дітьми та батьками. Ті, хто відповідають за організацію навчання, ті, хто навчають, і ті, хто навчаються — усім зрозуміло, що складно зосередитися на синусах і косинусах, коли ти постійно сидиш на валізах. Тож вчителі започаткували особисті чати з дітьми та їхніми батьками, проводять телефонні консультації і навіть створили «школу наставництва» для підготовки до НМТ.
Дар’я Володимирівна боляче переживає, коли дітей, які залишились в тимчасовій окупації, вивозять на територію росії. Жінка до останнього продовжує надсилати їм інформацію про українські вступні програми — щоб у кожного з них, незалежно від вибору їхніх батьків чи опікунів, залишалася ниточка додому.
Також Дар’я Володимирівна уміє щиро пишатися. Як тією ученицею, яку батько вивіз до Німеччини, але дівчина склала НМТ на 194 бали й повернулася в Україну, аби вступити до Тернопільського медичного університету.
«Вона з п’ятого класу гортала в бібліотеці медичні енциклопедії й казала, що буде хірургинею. І вона нею стане. Я усіма своїми учнями пишаюся».
Коли Дар’я Володимирівна скинула в чат «Дівчата-STEM» анонс табору «Імпульс», підлітки, які роками навчаються дистанційно, миттєво відгукнулися. Вчителька переконана: найважливіше в таких таборах — дати школярам підтвердження їхньої цінності ззовні.
«Коли мама каже: “Ти гарна”, дитина відповість: “Ти ж мама, ти мене будь-якою любиш”, — підсумовує Дар’я Володимирівна. — Але підліткам дуже важлива думка інших. І класно, коли поряд опиняються люди, які їх надихають».
Серед цих дівчат, які підтримали Дар’ю Володимирівну і подалися на «Імпульс», була Каміла.
Камілі 16. За останні кілька років її життя перетворилося на хроніку поспішних зборів і вимушених втеч від лінії фронту. З рідного Благодатного родина спочатку переїхала до Новогродівки. Коли канонада наблизилася й туди, довелося знову пакувати валізи й їхати далі — на Дніпропетровщину, у селище Шахтарське. Там батько працює на залізниці, і поки триває бронювання, родина має відносний прихисток.
Каміла — з тих підлітків, яким важко залишатися в чотирьох стінах. Вона любить рух, свіже повітря, простір і присутність інших людей. Проте онлайн-навчання, яке тягнеться ще з часів пандемії ковіду — з її п’ятого класу, — замкнуло дівчину в просторі кімнати.
«Навчання онлайн — це було зручно, коли ми переїжджали, — ділиться Каміла. — Але останнім часом я зрозуміла: онлайн не дає тих знань, які були в школі. Ти лінуєшся, ти не хочеш нічого робити. А в новому місті з друзями складнувато, бо школа ж в онлайні, і знайомитися просто немає де. Я все одно знайшла друзів.. А потім вони теж виїхали: одна до Німеччини, інша — до Києва».
На табір «Імпульс» Каміла їхала свідомо — за підтримкою. У її щоденному житті постійно наростала напруга: тривога через вступ, переїзди, війну, відсутність кола спілкування.
«Я сюди їхала, тому що розуміла: мені нададуть психологічну допомогу або підтримають мій емоційний стан, — розповідає Каміла. — Тут я дізналася про техніки подолання стресу — як його уникати та як заспокоювати себе під час тривоги. До цього я чула хіба що про дихання, але більшість практик були для мене новими. Це для мене дуже цінно, бо зараз я стресую майже завжди».
Але найбільшим відкриттям табору для Каміли стало відчуття соціалізації. Можливість проявити себе серед людей, де тебе слухають і приймають.
«Хочу відзначити соціум — на онлайні його немає, — каже дівчина. — А тут ти можеш проявити свої лідерські якості, відповідати, висловлювати власну думку серед людей. Можеш знайти нові знайомства, які допоможуть у майбутньому. Мені подобається, що тут залучають усіх, підтримують дітей, аби вони розкрилися».
Разом з Камілою до табору поїхала Вероніка.
Вероніка: «Хотілося побачити людей»Вероніці також 16, хоча вона вже встигла завершити 11 клас і скласти НМТ. Дівчина пішла до школи рано — у 5 років і 9 місяців. Зараз вона мешкає у Дніпрі. Її фінальний шкільний рік виявився винятково продуктивним і водночас виснажливим: дівчина, втягнута в онлайн-навчання через ковід та повномасштабне вторгнення росії, написала й захистила наукову роботу в Малій академії наук (МАН), присвячену залежностям молоді від «швидкого дофаміну» в онлайні. Вероніка проводила опитування, аналізувала дані, представляла результати на рівні громади, області й зрештою дійшла до Всеукраїнського захисту в Києві.
«У мене немає рюкзака вже не знаю скільки років. І підручник якийсь тримала в руках дуже давно, — зізнається Вероніка. — Навчатися онлайн було не складно, але просто сидіти вдома й дивитися в Google Meet — важко. Мені хотілося побачити людей, посидіти за партами. Щоб знайомитися, я шукала будь-які події в Дніпрі, часто волонтерила. Тому що хочеться спілкування, хочеться якоїсь комунікації».
Для Вероніки «Імпульс» став першим табором у житті. Її вразила не лише насиченість програми («за один день тут стається більше, ніж за весь мій минулий рік!»), а й новий досвід поваги до власних меж:
«Мені дуже подобається, коли нам часто повторюють: “Якщо вам некомфортно — ви можете встати й вийти”, — ділиться дівчина. — Це дуже відрізняється від того, що я чула раніше. На уроках у школі так не можна, бо там дисципліна: навіть якщо тобі морально зле, ти мусиш сидіти. А тут ти можеш просто взяти й піти, якщо тобі це потрібно. Це справді змушує задуматися про те, що варто обирати себе».
Найбільш пам’ятним моментом табору для Вероніки стало здійснення давньої мрії — перший у житті підйом у Карпати і можливість бути поруч із тими, хто розуміє без слів.
«Підйом у гори — це була моя давня мрія! Я завжди хотіла поїхати в Карпати, і ось це сталося, — каже Вероніка. — А ще ці вечірні розмови… З подругами ми можемо сидіти до самої ночі й разом плакати. На таборі день такий насичений, що у мене навіть немає вільної хвилини зазирнути у телефон. Ми з дівчатами давно не бачилися — хоч і знали одна одну раніше, але живемо в різних місцях, тож давно не перетиналися. І це просто неймовірно приємно — відновити контакт і побути разом».
Після років онлайн-навчання Вероніка нарешті не брала в руки телефон. У школярки з’явилася можливість на декілька днів повернутися до банальних, але втрачених через війну речей: говорити з тим, за ким сумувала роками, і навчатися разом наживо.
Імпульс рухатися далі
Історія групи з Благодатного — одна із шести, які розгорталися на таборі «Імпульс». Тут зустрілося покоління, чиє підліткове життя випало на пандемію та повномасштабну війну. Це діти, які отримали безпрецедентний доступ до інформації й водночас втратили рідний дім та можливість просто бути підлітками зі шкільними рюкзаками.
Намагаючись бути стійкими й не обтяжувати своїх батьків, які будують побут у нових містах, підлітки часто закриваються в собі. Тривогу через переїзди, вступ та війну вони здебільшого носять у собі мовчки.
Мета табору «Імпульс» — дати цим дітям інструменти самодопомоги.
Історія групи з Благодатного — одна із шести, які розгорталися на таборі «Імпульс». Тут зустрілося покоління, чиє підліткове життя випало на пандемію та повномасштабну війну. Це діти, які отримали безпрецедентний доступ до інформації й водночас втратили рідний дім та можливість просто бути підлітками зі шкільними рюкзаками.
Намагаючись бути стійкими й не обтяжувати своїх батьків, які будують побут у нових містах, підлітки часто закриваються в собі. Тривогу через переїзди, вступ та війну вони здебільшого носять у собі мовчки.
Мета табору «Імпульс» — дати цим дітям інструменти самодопомоги.
Упродовж п’яти днів у Карпатах школярі навчалися дбати про ментальне здоров’я, просити про підтримку і давати її. Коли програма добігає кінця, вони знову сідають у потяги й роз’їжджаються по своїх нових тимчасових домівках: у Дніпро, Шахтарське, Житомир. Вікна вагонів знову повертають їх із гірського затишку до реалій їхнього життя.
Проте цього разу вони повертаються з інструментами самодопомоги, досвідом взаємопідтримки та знанням: необов’язково проживати досвід війни наодинці, коли за сусідньою партою може опинитися той, хто зрозуміє тебе найкраще.
Виїздні табори психосоціальної підтримки рівний-рівному для дітей «Імпульс» реалізуються ГО «Навчай для України» в рамках Грантової програми проєкту «Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни», що фінансується Європейським Союзом та реалізується Представництвом Фонду міжнародної солідарності в Україні в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth.
Авторка: Вікторія Вербова
