«Я Гліб. Мені п’ятнадцять. І згадати життя без війни — це для мене задача з зірочкою. Бо коли все почалося у 2014-му, мені було три. Я ріс, поки навколо мене розгортались історичні події», — починає свою промову під час Премії «Імпульс» Гліб Кубишкін, амбасадор ментального здоровʼя з Харківської гімназії 88.
Нижче публікуємо текст промови Гліба, зверненої до дорослих та підлітків.
Я народився і виріс у Харкові. Дуже люблю своє місто, особливо влітку. Захоплююсь нашими комунальними службами.
Знаєте, наше місто зараз потроху занурюється під землю. Кафе, спортзали, школи — ми повільно стаємо якоюсь підземною цивілізацією.
Дорослі часто люблять казати, ніби раніше було краще. Може, це повномасштабна війна так вплинула на мене, але я тепер їх підтримую — раніше реально було трохи краще. До п’ятого класу в мене була нормальна школа. Ми були одним дружнім класом, разом навчалися і росли. А потім був лютий 22-го: я досі пам’ятаю дим, і багато попелу, і порожні полиці в магазинах, які дуже лякали.
Тоді ми з сімʼєю виїхали в Полтаву, і я навіть навчався у змішаному форматі. Хоча, здається, я ходив в школу, просто щоб бігати в ній в укриття — ми робили це постійно.
Коли ситуація в Харкові трохи стабілізувалася, з’явились підземні школи, і ми повернулись.
Але я повернувся вже не до свого класу. З однокласниками, з якими ми провели разом п’ять років, — хтось з них виїхав за кордон, хтось в інші міста, хтось просто загубився, — ми втратили зв’язок. Я потрапив по суті у новий клас, до нових людей, і коли ти приходиш у такий колектив підлітком — це не перший клас, де всі однаково розгублені. Це складніше.
Я не скаржуся. Просто так вийшло.
Я взагалі не планував займатися чимось таким — якимись соціальними штуками, розмовами про емоції, заходами для однолітків. Мені здавалося, що це не моє.
Коли наш психолог запропонував взяти участь в «Імпульсі», я погодився. Але, якщо чесно, я не знав, на що саме я погодився. Думав: поїдемо до Львова, поживемо в таборі, поговоримо про щось, і повернемось. Те, що з цього вийде щось справжнє і довге — я тоді ще не підозрював.
У таборі ми вчилися слухати людину так, щоб вона знала, що її справді чують. Ми говорили про те, як бути поруч із кимось, кому погано. Як не злякатися важкої розмови чи як говорити з людиною на рівних. Я зрозумів, що ці речі, які я вважав точно не своїми, — вони насправді важливі. І що мені це подобається.
У нашу команду потрапили я, двоє моїх однокласниць і ще двоє дівчат із паралелі. Така гальорка: Ксенія, Василіса, Вєста, Мілена та Гліб. Ми не були друзями, я з ними до цього проєкту не спілкувався.
Але ж буває так, що ви просто сідаєте поруч, починаєте щось обговорювати — і воно «ліпиться». Ми відразу якось порозумілися. Не треба було щось із себе удавати, ми просто робили свою роботу. А роботи було багато.
Спочатку було страшно. Це ж мій перший досвід публічних виступів. Стояти перед однолітками, які тебе знають, і говорити про ментальне здоров’я — це ого виклик.
Ми проводили лекції, арттерапію, але наша головна «фішка» — це настільні ігри. Зараз до нас грати стабільно приходить людей по двадцять. Але знаєте, що найкрутіше? Просто спілкуватися. Грати, говорити, жартувати, обійматися. Бути поруч не квадратиками ЗУМу.
У підлітковому віці ми часто залишаємося наодинці зі своїми переживаннями. І тоді найкраща допомога — це просте, живе спілкування.
Я бачу, що ми з командами програми змогли створити у своїх школах простори, де кожен може відчути себе почутим, важливим і потрібним. І я хочу виразити захоплення величезною роботою кожного і кожної з нас. Весь наш вплив на однолітків — це доказ того, що своєю небайдужістю ми можемо змінювати світ.
Я хочу сказати дорослим — довіряйте нам. Слухайте нас, дослухайтеся до нас. Ми ще багато чого не знаємо, але ми готові вчитися і ділитися цим з іншими.
А підліткам я хочу побажати продовжувати брати на себе ініціативу та відповідальність. Бути сміливими. Бо, як сказала одна із амбасадорок, Іра, — «сміливі завжди мають щастя».
Дякую.
