Надтріснуті стіни. Як живуть звільнені від окупації українські школи.

Коли село звільнили, дистанційку відновили у повному обсязі. Залучили ще вчителів із сусідніх сіл — тих, хто лишився. Через високий рівень небезпеки (Херсон — за 25 кілометрів) повноцінного очного навчання поки що бути не може. 

Громадські організації, фонди та волонтери допомагають деокупованим навчальним закладам працювати далі: одні допомогли ліцею облаштувати навчальні кабінети в укритті гуртожитку, інші — проводять для учнів уроки творчості, аби відволікти від проблем. Громадська організація «Навчай для України» заохочує та оплачує вчителям додаткові офлайн-уроки, аби діти могли надолужити освітні втрати, і навчає, як проводити їх максимально ефективно та дієво. До прикладу, семикласники додатково мають уроки з програми шостого класу, аби повторити те, що пропустили.

Пані Катерина жаліється, що діти дуже відвикли вчитись — звикли, що вони у себе вдома. Вимкнули камеру — і займаються своїми справами. А тут, на додаткових уроках, мусять працювати як слід. Зрештою, окупація вплинула не лише на дітей. Учителі тепер теж звикають до нового нормального життя, хоча від звільнення минуло вже стільки часу. 

Тетяна Олегівна навіть не задумувалась про те, як це дико і небезпечно — бути вчителькою української мови в окупації. Замислилась лише тоді, коли про це спитав її чоловік. У херсонських школах саме змінили стяги на триколор і «відновили» навчання. У її селі тривожно очікували того ж. Через хвору лежачу маму Тетяна не могла виїхати на підконтрольну Україні територію, а з нею лишилась і родина. 
Її чоловік тоді сказав: «Тань, у нас тут лишилися тільки вчителі фізики, англійської і двоє вчителів початкових класів. Вони усі можуть працювати і в окупації. А тебе просто розстріляють». 

Тетяна навчила дітей казати, що працює чи то технічною працівницею, чи то вчителькою англійської.

Зустрічі з окупантами намагались усіма силами уникати. Виходили лише в магазин по хліб і подзвонити чи написати рідним: коли зник звʼязок, місцеві знайшли підвищення, з якого ледь-ледь часом можна було вловити мережу.

Звісно, і туди ходити було небезпечно: під час окупації українців зупиняли, допитували, порпалися в їхніх телефонах. Але Тетяна продовжувала раз на кілька днів ходити вгору, і ті 15 хвилин дороги здавались неймовірно довгими. Ходила не лише, аби сказати своїм, що вони живі, а дізнавалася від учителів домашні завдання для своїх дітей — і надсилала виконані, що з ними робила вдома. 
Це було, вочевидь, не обовʼязково. Від дітей в окупації ніхто не вимагав ходити на заняття і виконувати домашні завдання.

Та молодший син Тетяни, шестикласник, сильно переживав, що як повернеться до навчання — інші діти знатимуть більше, ніж він, і він муситиме їх наздоганяти. «Мамо, я не хочу бути гіршим за іншим», — сказав тоді. Тетяну ті синові слова, сказані у стінах, всіяних тріщинами від вибухових хвиль, здивували й зворушили. І так з обома дітьми вона почала наздоганяти програму. У бібліотекарки, що лишилася у селі, взяли підручники («звісно, старі, не за новою українською школою»). Найважчим був шлях повз окупантів до місця, де надсилала вчителям виконані домашки. І ще — математика.

«Ми не усвідомлювали тоді, яка величезна загроза над нами висіла. Ми жили, прали одяг, садили город. Жили, як раніше, бо жити треба було. Але над нами свистіло, вибухало, наші телефони перевіряли. Прилітало в село — одна жінка загинула у своєму дворі. Ввечері ми виходили й дивилися, як сусіднє село обстрілюють запальними снарядами. Я ніколи не думала, що це може бути водночас так красиво і так страшно», — згадує Тетяна.  

Жінці лишалось лише спостерігати за задимленим небом після прильотів. Вона не мала як відволіктись від тої реальності — працювати не було змоги.

«Для дітей на дистанційному навчанні нам, учителям в окупації, знайшли тимчасову заміну. Дякувати відділу освіти, нас не звільнили, не покинули. Навчатись було, звісно, страшно. Досі памʼятаю, як газ вимкнули 11 квітня, якраз на день народження мого старшого сина. Кажу: “Андрюша, сюрприз”».

Із дня на день Тетяна думала: «ось-ось усе закінчиться». Поки, знесилена, якось не сказала хворій мамі: «Мабуть, пора нам звикати до цієї реальності». А за півтора місяця, коли прийшла, як зазвичай, на гірку ловити інтернет: «Чи чули, як підірвали греблю?». Тетяна нічого не чула, про підрив Каховської ГЕС дізналася з розмов. 

Після весняних канікул Тетяна повернулась до викладання. Спершу, як і її дитина, боялась, що відстала від колег і вестиме уроки гірше, ніж до того.

«Коли у сина почалися уроки, я сиділа коло нього і слухала інших учителів, бо думала, що все забула. Я наново вчилася вести уроки. Побачила з подивом, що українська у багатьох російськомовних стала набагато кращою. Мотивації розмовляти українською стало більше».

Якось Тетяні Олегівні передали на перевірку роботи учня, який на той момент усе ще лишався в окупації. Він за будь-якої нагоди намагався продовжувати вчити українську і математику, кілька разів доєднувався до уроків. Учителька читала його твори, написані хорошою українською, і плакала. 

Та зараз плакати немає часу. Коридором школи-укриття її учні біжать на урок, на ходу скидаючи куртки, аби встигнути до дзвінка. 
Війна відчувається тут і досі, бо є речі, від яких не рятують і товсті підземні стіни.

«…Вони були на Курському напрямку, ледь вийшли звідти, а зараз він на Сумщині стоїть», — говорить одна мама іншій, ведучи дитину на уроки. 

У кабінеті вчителька англійської Світлана Олександрівна починає свій урок.
— Are you ready to start? — питає. 
— Нє! — дружно кричить їй хор голосів.
— Well, let’s start, — усміхається до дітей.

І вони, засукавши рукави, починають наново.