Мене звуть Ірина Копайгородська. За освітою я – ветеринарна лікарка, і навіть маю трохи досвіду роботи у клініці. Але близько 6 років років тому я залишила медицину заради роботи зі сферою освіти.
Вже незабаром мине два роки, відколи я — координаторка програми СтудМентор від ГО «Навчай для України». І якщо ви зараз це читаєте, значить одного дня наша команда дуже-дуже повірила в одну мрію — і ця мрія втілилася в життя.
Вона звучала так: «Хочемо, щоб молоді люди допомагали дітям з прифронтових регіонів долати освітні втрати». Зрештою, як і в медицині, точковий, але системний вплив на ключові зони поступово змінює стан усього організму.
Програма інтелектуального волонтерства: як крихке «вірю» стало системною дією

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, освітній процес зупинився. Десь він відновився швидше, десь школам знадобилося більше часу. У одному з навчальних закладів Миколаївщини, з яким працює наша організація, навчання не було понад 9 місяців — через окупацію. І навіть там, де процес швидко відновився, якість навчання залишала бажати кращого: постійні тривоги і укриття, обстріли, стрес і брак кадрів давали про себе знати.
Чим довше ми працювали із вчителями державних шкіл та освітніми втратами дітей, тим більше розуміли, що система освіти наразі не в стані впоратися з проблемою освітніх втрат лише зусиллями педагогів, які вже працюють у закладах освіти. Пошуки рішення привели нас до менторських програм в освіті інших країн, які вже мають позитивні результати, як-от The National Success Mentors Initiative, Ignite from Teach For America у США чи Rock your life! у Німеччині.
Нам було важливо зрозуміти не лише що саме працює у цих програмах, а й чому воно працює. Простежувалася одна й та ж логіка: молодь бере активну участь тоді, коли розуміє свою роль і відчуває опору в системі, а менторство має сенс не як разова історія — «прийшов — надихнув — пішов», — а як регулярна присутність. Коли дорослий повертається знову і знову, у дитини з’являється довіра і відчуття, що на неї справді чекають. Саме так одна з учасниць програми описує свою роботу з групою: «Менті не бачили мене як вимогливого вчителя — радше як безпечного дорослого, у якого не страшно щось перепитати».
Для нас менторство ніколи не обмежувалося рамками підручника чи стандартного уроку. Ми від самого початку закладали іншу логіку: ментори шукають підхід до дітей на їхньому рівні — через інтереси, мову чи досвід, якими живе дитина тут і зараз.
Основну ідею СтудМентора можна сформулювати так: молоді люди стають для школярів опорою та підтримкою, і на безоплатній основі в онлайні протягом 8 тижнів викладають один із шкільних предметів: українську чи англійську мови, математику, фізику, хімію, біологію, інформатику, географію або ж історію. І ця ідея знайшла відгук — до викладання долучилися вже близько 1000 молодих людей. Свій вплив ми бачимо навіть зараз, проте справжні результати будуть помітні у майбутньому, коли ці діти стануть нашими колегами, керівниками чи надавачами послуг.
Світ, у якому талановита молодь хоч трохи свого часу регулярно вкладає у наставництво школярів, — точно більш стійкий у часи постійних турбулентностей. Іноді шлях до цієї опори проходить просто — через уважність до дитини. Катя, менторка з української мови, розповіла мені, як готувала для своїх менті урок-квест на основі гри Minecraft — світу, яким вони щиро захоплювалися. Вона самостійно переписала вправи з української мови так, щоб ті стосувалися ситуацій у грі, витративши на підготовку кілька годин. Після заняття один із менті сказав: «Я не думав, що урок може бути таким цікавим».

Ми одразу знали, що інтелектуальне волонтерство повинно стати частиною повсякденності, регулярною дією. Саме тому для нас було важливо не лише залучити молодь, а й створити безпечний вхід у цю роль: у програму ми беремо людей навіть без викладацького досвіду і з нуля навчаємо менторству та основам педагогіки. Показуємо, як взаємодіяти з дітьми, як чути їх і ставити правильні питання, надавати екологічний зворотний звʼязок. Як будувати заняття, спираючись на потреби дітей у групі, і як менеджерити цю групу так, щоб навчання стало ефективним.
Для близько 60% менторів, долучених до програми, це перший реальний досвід викладання. «Я вперше в житті проводила уроки — і саме тут зрозуміла, що хочу працювати з дітьми й розвиватися як викладач», — писала у чаті одна з учасниць.
Водночас у програму приходять і вчителі, які вже у професії. Для них СтудМентор стає простором професійного розвитку — можливістю подивитися на свою роль по-іншому, вийти за межі звичних форматів, взяти нові інструменти в роботу й долучитися до теплої спільноти однодумців.
Коли все починалося, ми мали ідею, мали віру, але не мали впевненості. Я часто чула: «Молодь не буде волонтерити». А ще: «Без оплати ніхто не затримується довго», «Вони не витримають до кінця участі», «Онлайн — це несерйозно». І ці слова, чесно, іноді звучали надто голосно. Але ми розуміли, що все, що ми робимо — досвід, який є частиною системного підходу. На кожне «А що, якщо не вийде?» було своє «А що, якщо ми спробуємо — і у нас вийде?».
Багато хто з менторів повертається у програму знову і знову. «Я планувала взяти участь лише в одній хвилі, але залишилася. Тепер зустрічі з дітьми стали опорою в моєму студентському житті», — каже одна з менторок.
Я побачила, що може статися, коли молодь отримує простір — не ідеальний, не повністю готовий, але свій. Простір, де вони не просто волонтери, а значущі дорослі для тих, хто їх справді потребує.
Звісно, за вісім тижнів і шістнадцять занять неможливо змінити весь світ. Але можливо вплинути на світ як мінімум однієї дитини і показати їй, що навчання може бути цікавим, а фізика чи біологія — класною темою для обговорення з ровесниками.
Я вдячна СтудМентору за те, що він навчив мене: будь-який рух починається з внутрішнього дозволу діяти, навіть коли не знаєш як. Створювати, поки є сумніви. Запрошувати інших, хоч сама боїшся. Пробувати, коли ще не бачиш результату. І саме ця чесність, відкритість і взаємна підтримка зробили програму собою.
















