Повномасштабна війна в Україні фундаментально змінила становище освіти, вчителів та громадянського суспільства. Під час візиту до Лондона, у розмові з Джеймсом Тупом, керівником Teach First у Великобританії, Наталя Еттен поділилася, як українська освіта продовжує функціонувати, адаптуватися та підтримувати дітей навіть у найскладніших умовах.
Нижче – 5 ключових інсайтів розмови.
Громадська організація «Навчай для України» була створена як відповідь на глибоку нерівність між освітою в селах та містах. За даними PISA, розрив у засвоєнні шкільної програми між учнями із сільської місцевості та великих міст становить понад чотири роки. Війна не створила цієї диспропорції, але значно її посилила — особливо для дітей у прифронтових громадах.
Наталя Еттен поділилася:
«Причиною створення організації майже дев’ять років тому стало просте, але важливе запитання: як підтримати дітей у сільських громадах, які мають значно менше можливостей у навчанні, водночас інвестуючи в їхнє лідерство та відчуття приналежності до країни?»
Спершу «Навчай для України» зосередилася на тому, щоб залучати, тренувати, та направляти молодих вмотивованих лідерів на вчителювання до сільських шкіл, де учні й учениці часто мають або брак викладачів та ресурсів, або обмежений доступ до новітніх методик викладання і до тих людей, які можуть стати рольовими моделями ще у школі. Згодом на масштаб освітньої нерівності стало неможливо реагувати лише залученням молодих лідерів до вчителювання у села.
Розмірковуючи про різні вихідні точки та контексти двох споріднених організацій у двох різних країнах, Джеймс Туп, керівник Teach First, зазначив:
«Організація Teach First починалася як рішення для значних викликів в освіті міста — Лондона — а потім лише перейшла до більш сільської, прибережної місцевості та малих міст. Але «Навчай для України» має додатковий вимір лінії, яка близька до фронту, та відмінності у тому, як вчителі працюють у різних регіонах (захід України порівняно зі сходом)».
Як пояснила Наталя, повномасштабне вторгнення змусило організацію переосмислити свою роль в освітній системі:
«Ми свідомо зберігаємо вірність нашій початковій моделі, бо бачимо, як вона працює — рік за роком, громада за громадою. Уже дев’ять років молоді лідери приходять у невеликі міста й села, проводять два роки в класах і змінюють більше, ніж просто навчальні результати. Вони впливають на дітей, на школи, на віру громад у власне майбутнє. Водночас повномасштабна війна радикально поглибила освітні потреби. Ми зрозуміли, що самих зусиль молодих вчителів уже недостатньо. Тому поруч із ними з’явилася системна робота з досвідченими педагогами, директорами шкіл і волонтерами. Це дозволяє нам реагувати не лише на довготривалу освітню нерівність, а й на безпрецедентні освітні втрати, спричинені війною».
Ця еволюція відображає ширшу реальність української освіти: багаторічна нерівність та прогалини в знаннях були загострені війною, перетворивши освітні втрати на нагальну національну кризу, що потребує системних колективних рішень.
Для багатьох учнів одразу за COVID-19 слідувало повномасштабне вторгнення — роки навчання без офлайну і класів, щоденного спілкування з однолітками та відчуття нормального шкільного життя.
«Середньостатистичний учень шостого класу з півдня України ймовірно ніколи не був у шкільному середовищі, яким ми його знаємо, не бігав коридорами, не ходив до їдальні, не ділив парту з іншим учнем, не знав, як відповідати біля дошки, писати відповіді чи виступати перед класом».
За словами Наталі, ці втрати виходять далеко за межі прогалин в академічній освіті:
«Ми лише зараз навчаємося зрозуміти та надолужити відсутність соціального компонента, який так важливий для розвитку молодого розуму. Але це картина ситуації в освіті від COVID до повномасштабного вторгнення, коли відчуття нормальності було підірване як для дітей, так і для вчителів».
Зовнішні обставини впливають і на навчальні успіхи, і на соціально-емоційний розвиток, і наша знесилена система освіти намагається, як може, вирішувати ці виклики на всеукраїнському рівні.
В умовах обмеженої спроможності держави громадські організації взяли на себе частину відповідальності за підтримку функціонування освіти. «Навчай для України» еволюціонувала з програми залучення молодих фахівців у вчителювання до багатофункціональної організації, яка сьогодні працює з учителями, що вже перебувають у системі, впроваджує комплексні програми з надолуження освітніх втрат та зміцнює локальні освітні спільноти по всій країні, розробляючи зі школами стратегії з надолуження знань та навичок дітей.
Рефлексуючи над роллю громадських організацій, Наталя Еттен окреслила ширший контекст змін:
«Війна та період карантину стали серйозним випробуванням для батьків. Освітня система, як і багато інших суспільних інституцій, опинилася в умовах безпрецедентних змін, до яких було складно підготуватися заздалегідь. У цей час особливо відчувалася потреба в доступних інструментах і зрозумілих орієнтирах, які могли б допомогти батькам краще підтримати своїх дітей у надзвичайно складних обставинах».
Розриви були не лише системними, а й особистісними — школам часто бракувало ресурсів для навчання вчителів роботи з новими інструментами та підходами. Наталя пояснює:
«Складні процеси пристосування відбувалися всюди — з боку учнів, батьків і шкільних спільнот. Але поступово, крок за кроком, різні школи — з різним ступенем успіху — змогли адаптуватися, вчителі реєструвалися на тренінги, адміністрації намагалися створювати різні можливості для працівників і батьків, аби підтримувати дітей».
Саме завдяки активності громадянського сектору вдалося швидко мобілізувати підтримку там, де вона була найбільш потрібна. Наталя підкреслює, що цей колективний внесок є джерелом гордості та однією з визначальних рис резильєнтності української освіти у стані надзвичайної кризи:
«Я надихаюся розвитком українського громадянського суспільства — його сила в тому, що ми бачимо не “твою” чи “мою” дитину, а всіх “наших дітей” в Україні. Воно надихає організації робити крок уперед і вкладати свої ресурси там, де вони можуть найбільше допомогти. В Україні вже є кілька потужних організацій, які працюють у різних напрямах підтримки освіти, і саме завдяки їхній спільній роботі наша освітня система витримує надзвичайну напругу».
Хоча короткострокові гуманітарні програми підтримки важливі, їх недостатньо для повного відновлення системи, сталого інвестування в розвиток людського капіталу, який необхідний для майбутнього відновлення країни. Тривалі інвестиції у професійний розвиток вчителів — через навчання, емоційну підтримку, розвиток лідерських навичок та забезпечення професійного визнання — є фундаментальними. У часи кризи саме вчитель, а не інструмент чи якась онлайн платформа, залишається найпотужнішим чинником відновлення навчання, стабільності та довіри дітей.
Як пояснює Наталя Еттен, «Навчай для України» продовжує залучати талановитих молодих лідерів до вчителювання, проте акцент значно змістився на підтримку й системних вчителів, які вже працюють у школах, адже їх функції зараз виходять за межі суто передачі знань. Все частіше системні вчителі стають підтримуючими дорослими, які відповідають на широкий спектр додаткових потреб — від психологічної підтримки до профорієнтаційної діяльності:
«Ми залучаємо талановитих молодих українців до вчителювання в сільських школах, але їхня кількість — наразі менша порівняно з масштабами наших програм підтримки системних вчителів, які вже працюють у різних регіонах. Особливу увагу ми приділяємо педагогам у прифронтових громадах на півдні та сході України, де школи зазнали найбільших руйнувань і потребують найпотужнішої підтримки».
Підтримка вчителів передбачає різноманітні програми, зокрема навчальні модулі, тренінги та готові методичні матеріали. Після проходження цих програм учителі ефективніше допомагають учням надолужувати прогалини з ключових шкільних предметів. Окрім цього, «Навчай для України» впроваджує інноваційні ініціативи, спрямовані на підвищення морального стану педагогів та профілактику професійного вигорання. Однією з таких програм, яку виділяє Наталя, є «Хвиля натхнення» — спеціальний «табір» для вчителів, де вони можуть відпочити, відновити зв’язки з колегами та отримати нові інструменти для роботи з дітьми:
«Ми запрошуємо вчителів взяти участь у спеціальних програмах поза їхніми звичними середовищами, де вони часто відчувають втому та виснаження через обстріли та постійний стрес. Учасники отримують можливість відпочити, поспілкуватися з колегами, пройти навчальні програми та отримати тьюторські матеріали. Тепла, підтримуюча атмосфера допомагає їм відновити енергію та принести цю “хвилю натхнення” назад у свої шкільні спільноти, надихаючи учнів і колег».
Завдяки цим зусиллям вчителі отримують не лише академічну підтримку, а й емоційну опору — ключову складову, яка зміцнює стійкість шкіл і спільнот у найскладніших умовах в Україні.
Україна значною мірою покладається на міжнародну підтримку, однак ефективна допомога виходить далеко за межі фінансування програм. Вона потребує партнерств, заснованих на довірі, та інвестицій в інституційну спроможність місцевих організацій. Гнучкі, довгострокові підходи дозволяють освітнім системам не лише виживати в умовах кризи, а й ставати більш стійкими та орієнтованими на майбутнє.
Розмірковуючи про роль міжнародних партнерів, Наталя Еттен підкреслює, що їхній внесок важливий не лише фінансово, а й як прояв довіри до української освітньої системи:
«Значна частина фінансової підтримки надходить до нас через багатосторонні агенції та двосторонні інституції, зокрема різні агенції ООН. Така підтримка дозволяє країнам на кшталт України уникати повного колапсу системи та продовжувати забезпечувати базові освітні потреби».
Водночас вона підкреслює, що ефективна підтримка має виходити за межі одноразових грантів і включати посилення місцевих інституцій:
«З мого досвіду роботи по обидва боки цього процесу, довіра залишається ключовим викликом, і саме на її формування я інвестую значну частину свого часу та енергії. Звісно, необхідні системи контролю та комплаєнсу, але ефективність фінансування значно підвищується, коли враховується досвід місцевих організацій, які формують глибше розуміння реальних потреб у полях. Фінансування, яке надходить в Україну, має також спрямовуватися на зміцнення інституцій, щоб система не залишалася постійно залежною від зовнішньої підтримки».
Наталя також наголошує на взаємному характері взаємодії України зі світом:
«Українці мають величезну спроможність стати опорою для інших і ділитися тим, чого ми навчилися, а не лише постійно бути тими, хто отримує допомогу. Ми маємо цінний, хоч і болісний, досвід і з вдячністю можемо віддавати наші знання та експертизу у відповідь».
Розмова завершилася запитаннями з боку команди Teach First, які підкреслили спільну зацікавленість темами лідерства й вчителювання в умовах криз. Зокрема, учасників цікавило, як «Навчай для України» готує вчителів до викладання в умовах невизначеності, як травма-інформовані підходи інтегруються в щоденну шкільну практику, а також як організація визначає пріоритети, коли стикається з кількома одночасними кризами. У сукупності ці запитання відображали ширший інтерес до практичних і масштабованих рішень — не лише щодо реагування на кризу, а й щодо побудови систем та лідерської спроможності, здатних підтримувати школи в умовах тривалих потрясінь.
