У прифронтовому Миколаєві шкільні коридори одного із миколаївських ліцеїв попри все живуть своїм звичним ритмом — перерви, сміх, швидкі розмови між уроками. Але останнім часом у цю буденність регулярно додається ще одна тема: тренінги з ментального здоров’я, які проводять самі підлітки для своїх однолітків у межах програми «Імпульс» від ГО «Навчай для України».
Сьогодні ми розповідаємо, що робить команда молодіжних амбасадорів, чому діти вирішили взяти участь у проєкті та що їм найбільше подобається у амбасадорстві.
Програма реалізується у межах багаторічної програми стійкості 2024-2026 (MYRP (читається МІРП)), фінансується Education Cannot Wait (ECW) та впроваджується за підтримки Міністерства освіти і науки України
Для міста, яке живе в умовах постійного стресу через війну і близькість до прифронтових викликів, такі ініціативи, які турбуються про психологічний стан дітей, стають не просто освітніми подіями. Це ще й спосіб трохи «перевести подих» у шкільному середовищі, де учні давно звикли до нестабільності, повітряних тривог і навчання в різних форматах.
Команда амбасадорів програми «Імпульс» — це старшокласники, які готують і проводять заняття для інших учнів.
Вони самі пишуть сценарії, обирають активності й виходять у класи без чітко розподілених ролей. Хтось більше відповідає за пояснення тем, хтось — за взаємодію з аудиторією, але загалом усе тримається на спільній роботі.
Команда ділиться, що найбільше їм подобаються формати, де є взаємодія. Це можуть бути короткі пояснення з обговоренням, коли учні ставлять запитання і включаються в розмову. Або рухливі вправи й ігри на реакцію — ті самі, після яких навіть найстриманіші класи починають більше сміятися й розслаблятися. Учасники команди кажуть, що саме в таких моментах найкраще видно, чи «зайшла» дітям та тема, про яку вони розповідали.
Водночас ми помічаємо, що реакція класів буває дуже різною. Навіть у межах однієї паралелі один клас може бути відкритим і активним, а інший — більш закритим. І це, на нашу думку, більше про атмосферу довіри й відчуття безпеки, ніж про вік чи особливості учнів. Хочеться зробити так, щоб всі діти могли щиро говорити про свої почуття та емоції.
Після кожної зустрічі команда збирає зворотний зв’язок. «Однолітки часто пишуть нам, що хотіли б більше таких заходів, або що їм бракує часу під час нашої активностей, щоб «усе встигнути». Ми беремо до уваги кожний відгук і все це використовуємо, щоб коригувати формат наступних занять».
Є й приємна «неформальна» оцінка, яку вони згадують із посмішкою: діти часто запитують, коли буде наступний тренінг, і майже завжди хочуть, щоб команда знову прийшла до них у гості.
У школі їх уже впізнають — вітаються в коридорах, підходять поговорити на перервах.
Участь змінила нас, — діляться амбасадори. — Ми розвинули навичку публічних виступів, впевненість у спілкуванні, тепер легше вміємо налагодити контакт з аудиторією. Після переходу на офлайн-навчання і участі в проєкті стало простіше знайомитися з новими людьми й виступати перед класом.
Важливим інсайтом для них стало й те, як їх сприймають учні. На початку частина заходів виходила занадто «розважальною», і це впливало на серйозність сприйняття теми. З часом команда почала більше працювати над балансом між інтерактивом і змістом — і, за їхніми словами, залученість одразу зросла.
Попри різний досвід, усі амбасадори говорять про схоже: про відчуття команди, про нові знайомства в школі й про те, що після таких зустрічей змінюється атмосфера в класах. Учні, які раніше майже не взаємодіяли, починають більше спілкуватися між собою, а самі тренінги стають для багатьох очікуваною подією.
І хоча для амбасадорів це вже звична частина шкільного життя, вони самі визнають: найбільше мотивує простий момент — коли після заняття діти не розходяться одразу, а ще залишаються поговорити і питають, коли буде наступна зустріч.
