Слово з найбільшим у світі спектром — «нормально». Ми кажемо його тоді, коли все добре, і тоді, коли все ледве тримається купи: стан, робота, життя. Шкільні укриття — вони теж «нормальні». Адже коли ми говоримо про сховище, то за замовчуванням розуміємо: воно відповідає вимогам безпеки — має вентиляцію, аварійні виходи, місця для сидіння, мінімальний запас води та умови для гігієни.
Попри спільні для усіх критерії та відповідність їм, досвід перебування в укритті різний: десь це просторе, облаштоване приміщення з окремими кабінетами, вбиральнями, місцями для усамітнення. А десь — тісний підвал без зонування і письмових столів.
За даними Міністерства освіти і науки, на початок 2025 року 90% українських шкіл мають укриття — це близько 11 235 навчальних закладів. Ще 461 укриття перебуває на стадії проектування, ремонту або будівництва. До кінця року планується відкрити 156 укриттів, а будівництво ще 47 завершиться у 2026 році. Пріоритет надають прифронтовим і прикордонним регіонам, за словами Міністра освіти і науки України Оксена Лісового.
Ми досліджуємо, наскільки різним буває досвід перебування у шкільних укриттях. Бо ці простори — не лише захист під час загрози обстрілу, а й місце для навчання і дорослішання у світі, який постійно змінюється.
Школа, яка не має свого укриттяКоли на Київщині звучить сирена, учні Пісківської гімназії імені Героїв-захисників України спускаються в укриття лікарні, яке знаходиться неподалік від школи. У цій школі за програмою «Навчай» працює Олена Матвійчук, учителька української мови та літератури.
«Укриття лікарні, яке ми “орендуємо” — це не дуже велике приміщення з поганим освітленням. Для затишку стіни розписали малюнками в українському стилі. Під час тривог наше укриття нагадує вулик з бджолами»
Цього навчального року спускатися доводиться хоч і рідше, але регулярно: приблизно два-три рази на тиждень. Рутина. Уроків в укритті не проводять — умов для цього немає: усі перебувають у спільному просторі.
Тому тривоги під час шкільних занять для Олени — це суміш емоцій: «Зазвичай я розчаровуюсь через зірваний урок, до якого довго готувалася. Злюсь. І переживаю за дітей. Але з досвідом уже виходить спокійно реагувати». Олена каже, що діти здебільшого грають на телефонах. «Я намагаюся приносити настільні ігри, щоб хоч трохи відірвати їх від екранів. Якщо тривога коротка — терпіти можна, але коли на кілька годин, усі виснажуються».
У сховищі є два спільні туалети, засоби гігієни, але усамітнитися ніде. Найскладніше, каже Олена, — «висидіти усім разом у шумному закритому приміщенні». Олена намагається зробити час в укритті корисним, а діти намагаються підбадьорити Олену: «Можуть поділитися цукеркою, розказати смішну історію, запропонувати долучитись до гри».
«Найбільше запам’яталось, коли була хвилина мовчання — і всі в укритті затихли. Вулик гудів, гудів і вмить завмер. Це було так незвично»
Підримувати традицію хвилини мовчання допомогли колонки, які з’явились в укритті стихійно, але дуже згодились. Вони допомагають дітям та вчителям зробити укриття місцем, яке замість поставити усе на паузу — підтримує певний порядок і спільність, які повинні бути в навчальному процесі.
Шкільне укриття, яке було збудоване під час війниУкриття Горішньоплавнівської школи №3 імені В.О. Нижниченка на Полтавщині — одне з небагатьох в Україні, яке збудували вже під час війни. Попри це, в укритті недостатньо місця, аби розмістити всіх учнів.
«Заняття тут не проводять. Через брак місця діти навчаються змінами: до 12:00 у нього спускаються 1–6 класи, старші — йдуть у сусідню школу, де переобладнали тир. Після обіду усі збираються вже у своєму сховищі», — каже Катерина Кулик, вчителька історії й українознавства, учасниця програми «Навчай»
Тут усередині — бірюзові стіни, і лавки у два поверхи. Ці лавки нари. «Спочатку вони трохи лякали, — каже Катерина — але ми вже звикли до цього».
Біля входу в укриття ростуть троянди, які ще квітнуть восени. Їх минулого року висаджували одинадцятикласники.
«Я трохи переживаю, що ми не встигаємо вчити те, що я запланувала. Кожного разу, коли ми в укритті, тема заняття переноситься на інший урок, матеріал потрібно ущільнювати. Тривоги тут часто: раз в день — це, як то кажуть, база»
Учениця Каті каже, що якби могла описати свій теперішній навчальний досвід одним словом, це було б слово «сумнівно»: «Спочатку був коронавірус — я перестала так добре розуміти матеріал, як раніше. Потім почалася війна». Її однокласниця додає: «Ну треба трохи постаратися, без труда нічого не вийде».
Дітям запам’яталось, як вони співали в укритті під музичні колонки. Їх встановили, щоб підтримувати традицію вшанування пам’яті хвилиною мовчання, а також щоб розважати дітей музикою під час перебування в укритті.
Буває, що небезпека з повітря чатує цілий день. Така ситуація в Олени Гаврилюк, учительки математики, фінансової грамотності та інформатики. Олена навчає дітей за програмою «Навчай» у Блиставицькому ЗЗСО №6 на Київщині.
«Коли тривога триває годинами, складно перебувати у постійному неконтрольованому шумі.
Одного разу учениця 9 класу влаштувала протест проти перебування в укритті — наліпила на стіни стікери з написами “Відпустіть нас!”»
Місце, де можна усамітнитись, коли тривога не закінчується, а шум поглинув всі органи чуття — вузький коридорчик, який водночас використовується як зона з біотуалетом. Для миття рук — вологі серветки.
Разом з тим, Олена каже, що це укриття може бути неформальним простором, щоб надолужити якісь прогалини у знаннях і поспілкуватися про позашкільне.
«Одного разу, саме в таких, не зовсім комфортних умовах, діти мені зізналися, що не вміють ділити. І я пояснювала як ділити, навіть після відбою тривоги, у класі»
Її учні кажуть, що їм в ці моменти «найбільше подобається та запам’ятовується спілкування». Олена розділяє ці вподобання: «Навіть якщо ми проводимо час в укритті і з навчанням складно, ми не впускаємо можливість для соціалізації. Це той аспект навчання, якого не має дистанційка».
В окремому приміщенні біля школи є ковдри, кулер, а в підвальному — батьки організували снеки для перекусу учнів.
У СЗОШ №5 ім. Л. І. Бугаєвської, що в Горішніх Плавнях, уроки тривають навіть під час тривоги. Вчителька англійської мови Елізабет Дьорнер, учасниця програми «Навчай», спускається з учнями в поділене на сектори укриття декілька разів на тиждень — іноді й кілька разів на день. Під час одного з сильних обстрілів цього року три з п’яти уроків проходили саме там.
«Зазвичай я завжди маю “план Б” на випадок повітряної тривоги, намагаюся заздалегідь продумувати письмові завдання», — каже Елізабет.
Тут також є туалет, місця для миття рук і навіть можливість усамітнитись. Спуск в укриття став буденністю. І це навіть дещо лякає Елізабет:
«Сумно те, що діти вже наскільки звикли, що реагують на це абсолютно спокійно. Вони знають, як правильно діяти, самостійно добираються до своїх місць та чекають інструкцій, що їм робити на уроці»
Один з учнів Єлизавети певний, що головне — бажання, а загалом у них в укритті створені всі умови, аби здобувати знання:
«Майже всі вчителі зараз намагаються зробити навчання більш доступним, це помітно. Але йде війна — тому цей досвід не може бути ідеальним».
Найбільше дітям запам’яталося, як одного разу під час тривоги вони грали в «Бункер» — психологічну гру про виживання після апокаліпсису.
Навчання в укритті у цій школі — не виняток, а звичайний процес. Сховище просто працює, дозволяючи школі виконувати свою місію навіть під землею.
Завдання шкільних укриттів — повернути дітей до офлайну. Поки тривоги залишаються частиною нашого життя на невизначений термін, шкільні укриття перестали бути тимчасовими, і стали повноцінними учасниками навчального процесу. Тож коли ми говоримо, що укриття нормальні, нам доводиться також запитувати себе, для яких саме завдань вони підходять.
Вчителі кажуть, що навіть коли уроки перериває загроза обстрілу і заняття в укритті проводити важко або неможливо, офлайн-навчання залишається значно ціннішим за дистанційне, навіть у найкомфортніших умовах. «8-мі класи, де я викладаю, один тиждень навчаються онлайн, інший — офлайн. І різниця очевидна: під час офлайн-занять учні зосередженіші, активніші, контакт між нами встановлюється набагато легше», — каже Елізабет Дьорнер.
Соціалізація та спільний досвід дають дітям відчуття ритму, порядку та приналежності до спільноти, навіть коли це відбувається в укритті. Бо, зрештою, наші діти продовжують там зростати й під час тривоги. І, можливо, саме тут, серед шуму і тісноти, формується нове розуміння того, що таке «нормально».
