Коли Дарина Кіцела вперше вийшла на онлайн-заняття з п’ятикласниками, то відчувала розгубленість. До цього вона працювала з підлітками, які вже готувалися до іспитів, мали чітку мету (здебільшого — успішна здача НМТ) і знали, навіщо їм англійська. А тут було по-іншому.
«Я взагалі не мала ідей, що готувати до першого заняття. Не розуміла, що для них буде занадто по-дорослому, а що — занадто дитячим», — згадує вона.
Це був її перший досвід проведення занять у межах програми СтудМентор від ГО «Навчай для України», де молодь на волонтерських засадах допомагає школярам з прифронтових регіонів надолужувати знання та навички. Дарина двічі на тиждень по 45 хвилин викладала англійську для невеликих груп дітей — від трьох до шести учнів.
Дівчина каже, що цей досвід став для неї одним із найважливіших у волонтерстві.«Я багато волонтерила в різних освітніх проєктах, але цей запам’ятався найбільше. Бо тут це було не тільки викладання. Це було ще й менторство».
До того, як почати працювати з українськими школярами, Дарина два роки навчалася в американській школі-пансіоні Northfield Mount Hermon School завдяки програмі Ukraine Global Scholars.
Цей досвід кардинально змінив її уявлення про освіту.
«Раніше я бачила школу як щось технічне: прийшов, отримав інформацію, запам’ятав і пішов, — каже вона.
В американській школі навчання виглядало зовсім інакше: учні живуть на кампусі, поруч із викладачами, а навчання не обмежується уроками. Після занять — спорт, клуби, проєкти, спільні активності. Дарина, наприклад, почала займатися веслуванням. «Там буквально навчаєшся 24/7. І навіть те, що не виглядає як урок, усе одно є навчанням».
Ще одна річ, яка її вразила, — взаємодія між учнями.
«Якщо на математиці я щось розуміла краще і могла допомогти іншим, то, наприклад, на літературі вже допомагали мені. Це була співпраця». Саме цей підхід — навчання через взаємодію — вона намагалася перенести у свої заняття з українськими школярами.
Найбільшим викликом для Дарини стала різниця у віці.
«У молодших дітей немає цього довгострокового планування. Вони не думають: я буду вивчати англійську, щоб колись вступити до університету. Їх треба зацікавити прямо зараз».
Тому замість традиційних вправ вона використовувала ігри та інтерактивні завдання. «Я намагалася зрозуміти, що їм подобається. Один учень, наприклад, дуже любив аніме, інший — футбол. І я починала будувати заняття навколо цих тем. Коли ти говориш про те, що їм справді цікаво, вони одразу більше включаються».
Групові заняття теж стали для Дарини новим досвідом. Раніше вона переважно працювала індивідуально, але в групі побачила іншу динаміку. «Коли люди навчаються разом, вони можуть навчатися один від одного. І це дуже цінно. Вони обговорюють спільні інтереси чи порівнюють свої відповіді, а інколи навіть прості вправи перетворюються на розмову. Наприклад, коли ми вчили слова always чи sometimes, я просила їх розповісти про свій день. І відповіді були дуже різними. Я бачила, що самим дітям цікаво послухати інших».
Найціннішим досвідом для Дарини стали не саме викладання, а моменти, коли діти починали говорити про себе та своє життя. «Спочатку я думала: можливо, нам треба повернутися до теми уроку. Але потім зрозуміла, що це теж важливо».
Більшість учнів Дарини була з прифронтових регіонів — Сумської області та Київщини. Дехто мав досвід переміщення.
«Це підштовхнуло мене до того, щоб більше звертати увагу на комунікацію. Я навчилася не робити припущень. Наприклад, коли питаєш про сім’ю, не можна автоматично думати, що в дитини є обоє батьків».
Ще один підхід, який Дарина привезла з американської школи, — свобода у навчанні. «У мене не було вимог до ведення записів із занять. Вони часто питали: який зошит потрібен? Якою ручкою писати? Я просто казала робити так, як їм зручно».
Для неї це здавалося природним — у США студенти самі обирають, як організовувати свої записи. «Там мало хто хвилюється про те, як саме записувати інформацію. Головне — щоб це працювало для тебе».
Дарина каже, що її ставлення до волонтерства сформувала програма Ukraine Global Scholars.
«Ця спільнота побудована на взаємній підтримці. Якщо мені колись допомогли, я маю повернутися і допомогти іншим. Думаю, це якийсь природний процес, який не має кінця. Люди отримують досвід, потім діляться ним з іншими. І ці інші роблять те саме».
