Запоріжжя входить у трійку лідерів за кількістю повітряних тривог в Україні: з лютого 2022-го тут їх пролунало майже 7000. Місто живе в режимі очікування — сирени, відключення світла, а ще — розбиті ворожими обстрілами будівлі, серед яких школа-інтернат «Джерело». Тут навчаються діти з порушеннями слуху, опорно-рухового апарату та з синдромом Дауна. У вересні 2023 року в будівлю школи влучив БПЛА.
Але школа не зникла. Вона роз’їхалася містом — у бібліотеки, молодіжні хаби, тимчасові простори за приватними домовленостями. Частина дітей навчається онлайн, частина — приходить офлайн туди, де цього дня є можливість і відносна безпека. Освітній процес тут більше не має точної адреси, але має людей, які його підтримують.
Вчителі, адміністрація, діти навчають і навчаються всупереч обставинам, які майже не залишають простору для оптимізму. Це відбувається на тлі масштабних втрат освітньої інфраструктури. За словами міністра освіти і науки Оксена Лісового, станом на жовтень 2025 року в Україні кожен шостий заклад освіти пошкоджений або зруйнований. Це понад 4 358 установ, з яких 2 046 — школи. За цими числами — тисячі дітей і освітян, для яких питання «як повернутися до навчання у школі» більше не має простого географічного сенсу. Повертатися просто нікуди.
То як відновлюють офлайн ті, хто без нього навчатися не може, але й повертатися їм — нікуди? Розповідаємо історію школи, робота освітян у якій потребує неспівмірної винахідливості та зусиль. Знайти нові точки опори в освітньому процесі допомагає ГО «Навчай для України» — через програму «Тьюторинг у школах» команда проєкту надає вчителям інструменти, що дозволяють надолужувати освітні втрати, аби діти могли отримати базові знання, необхідні для життя.
Бути поручОлександр Жук працює в школі-інтернаті «Джерело» понад шістнадцять років. За цей час він змінив професію економіста на вчителя інформатики, став найкращим вчителем Європи, сурдопедагогом, заступником директора з навчально-виховної роботи — і людиною, на якій у критичні моменти тримається навчальний процес. До повномасштабної війни заклад нараховував 340 дітей. Сьогодні тут в різних форматах навчаються близько 260 вихованців.
Коли почалася повномасштабна війна, вибору «йти чи не йти на роботу» для Олександра не існувало. Діти перебували в інтернаті цілодобово, і вранці 24 лютого їх потрібно було підняти, нагодувати, заспокоїти — так само, як і щодня до цього.
«Я виходив о 6 ранку з дому. Помітив, що біля заправної станції багато машин. Прочитав новини і зрозумів, що почалась повномасштабна війна. Вдома — дружина з дитиною. А мені треба йти на роботу, аби ці діти не залишились самі»
Частина батьків, чиї діти цілодобово перебували в інтернаті, опинились в окупації, ще частина — не могли швидко дістатися до Запоріжжя.
«Якийсь час був коридор між підконтрольною Україні територією та захопленими містами. Дехто з батьків виїжджав з окупації, забирав дітей і повертався назад в окупацію. Тому що вони не розуміли, що їм тут робити. Немає житла, роботи. Наприклад, люди з порушенням слуху: якщо вони спілкуються жестовою мовою, то вони, звичайно, їдуть у свій комфорт, де їм зручно й усе знайомо. Звичайно, це небезпечно. Вони це розуміли. Але відчуття було, наче вибору немає»
Ще на початку повномасштабної війни школа стала хабом: сюди привозили дітей з Маріуполя, Бердянська та інтернатів із інших тимчасово окупованих міст. Паралельно тривала евакуація — комусь допомагали виїхати за кордон, когось передавали родичам, когось тимчасово розміщували в інших містах. Усе це відбувалося без готових інструкцій і сценаріїв — лише з розумінням, що діти не можуть залишитися сам на сам із війною, а їхні сім’ї потребують підтримки.
Після влучання дрона у заклад 16 вересня 2023 року школа втратила майже п’ять тисяч квадратних метрів приміщення і стала беззахисною перед стихією. Згоріли коридори, кабінети, сучасне обладнання — 3D-принтери, робототехніка, мультимедійні класи, радіостудія. Олександр згадує задушливий запах вологої штукатурки й горілого пластику. Вони з учителями перетворилися на рятувальників, які в сутінках намагалися випередити дощ.
«Коли у Запоріжжі почались затяжні дощі, у нас з третього і до першого поверху затоплювало будівлю — не було даху. І ми з учителями після уроків приходили і вичерпували воду з приміщень — у надії, що ще щось можна врятувати, а колись — відбудувати. Згодом припинили вичерпувати — дуже важко було поєднувати це із навчальним процесом»
З 2023 року навчальний процес у цій школі — це постійне планування і організація переміщень. Діти навчаються в різних форматах: частина — дистанційно, частина — офлайн, настільки регулярно, наскільки дозволяє безпекова ситуація. Для маломобільних дітей організований педагогічний патронаж — вчителі відвідують дітей вдома. Щоп’ятниці Олександр планує наступний тиждень: де і з ким можна провести офлайн-заняття, як зшити між собою локації, транспорт, укриття, час на дорогу, можливості вчителів і потреби дітей. За день доводиться об’їжджати кілька точок міста — перевіряти, чи всі дійшли, чи безпечно, чи можна продовжувати. Освіта тут відбувається не «за розкладом», а всупереч обставинам.
«Ми продовжуємо підтримувати змішану форму навчання, бо ще за ковіду було зрозуміло: дистанційне навчання для дітей із синдромом Дауна неможливе. У дітей із повною втратою слуху ситуація аналогічна: через екран неможливо передати звуки та постановку вимови, тут потрібно фізично бути поруч, “залізти в рот”. За останні п’ять років ситуація погіршилася: діти не знають повної жестової мови, мають проблеми з вимовою», — каже Олександр.
У класах, де навчаються діти з порушеннями слуху, повітря наповнене ритмічним рухом рук і шурхотом одягу. Коли діти говорять жестовою мовою, ми чуємо різкі видихи та легкі сплески долонь. Олександр пояснює: для них важливо бачити не просто жест, а вібрацію горла, рух губ, напругу м’язів обличчя. У світі, де звук приглушений, сенси передаються через дотик і погляд — те, що жоден екран зуму не здатний відтворити.
«Тому ми шукали шляхи спілкування вдома: батьки збирали малокомплектні групи — 6–7 дітей із синдромом Дауна, до 9 із порушенням слуху. Спершу ковід, а тоді війна дуже загострила усі випробування»
Відтоді кожен урок у цій школі — результат колективного винаходу, терпіння та готовності діяти. Щоб підтримувати освітній процес і зробити його ефективнішим, Олександр шукав можливості, які б допомогли організувати навчання в нових умовах. Так Олександр познайомився із Поліною Василегою — тренеркою з тьюторингу та координаторкою програми «Тьюторинг у школах», яку реалізовує ГО «Навчай для України».
«Якщо не ми, то хто?» Перше знайомство зі школою-інтернатом «Джерело» для Поліни не було схожим на звичайний виїзд до школи-партнера. Це була зустріч із місцем, яке зовні виглядало вцілілим, але всередині носило всі сліди пережитої катастрофи. Будівля стоїть приблизно за 28 кілометрів від лінії фронту — настільки близько, що уламки збитих ракет падають просто на подвір’я. У вцілілих приміщеннях школи ще продовжують працювати адміністрація, бібліотека, медична служба і частина вчителів.
Для Поліни цей простір викликав болісне відчуття впізнавання. Перш, ніж долучитись до ГО «Навчай для України», Поліна жила і працювала вчителькою у Лисичанську на Луганщині. Рідна школа Поліни, в якій вона починала свій освітній шлях — згоріла. Це фізичне відчуття дому, який болить, запах згарища і вологого бетону змусило Поліну зрозуміти: вона тут як людина, що знає цей досвід особисто.
«Коли я ходила по школі в Запоріжжі, було відчуття флешбеку — ніби я знову в себе вдома. Подібність була вражаючою. І я весь час ловила себе на думці: невже я знову заходжу в цю школу. Я тоді запитувала у заступниці директора “Джерела” — що підтримує ваш ентузіазм в роботі? Каже: діти, бо якщо не ми, то хто? Хто буде з дітьми?»
Співпраця з «Джерелом» стала для команди ГО «Навчай для України» першим досвідом роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Ця історія миттєво змусила шукати нову оптику, яка згодом переросла у системну стратегію: зараз організація синхронізує зусилля з експертами, аби масштабувати напрацьовані методики, створити посібники для вчителів інклюзивних класів та залучити до проєкту більше профільних шкіл.
Фундаментом для цієї роботи стала експертиза педагогів «Джерела». Коли вони прийшли навчатися тьюторингу, стало зрозуміло: логіка «ми навчаємо — ви впроваджуєте» тут не діє. У «Джерелі» працювали спеціалізовані педагоги — частина вчителів мала знання з жестової мови та логопедії, роками напрацьований досвід роботи зі слабочуючими дітьми, дітьми з синдромом Дауна, з фізичними порушеннями. Саме на цю експертизу команда тьюторів почала спиратися з перших кроків.
«Це було очікувано важко. Після знайомства з Олександром мені відразу захотілося вивчити жестову мову, — каже Поліна Василега. — Закралась думка: якщо ми знаємо міжнародну мову, якщо ми вчимо англійську, то повинні вчити й сурдомову. Багатьом речам ми навчалися у них, хоча за навчанням вони прийшли до нас»
Під час спільної роботи заняття з надолуження знань на основі тьюторського підходу адаптовувалися командою тренерів із тьюторингу ГО «Навчай для України» — спеціально для дітей із особливими освітніми потребами.
«Є певна специфіка, коли Олександр проводить заняття з інформатики. У його групі є багато слабочуючих дітей. Їм важко дається читати великий текст. Читання схоже на те, як маленька дитина починає говорити. І це мовлення може розтлумачити тільки мама. Тож було важливо, щоб більшість завдань були для них схематичними. В інформатиці багато алгоритмів. Ми зрозуміли, що наші кетч-ап посібники, розроблені командою ГО «Навчай для України», потребують більшої кількості візуалізації, щоб працювати з дітьми із синдромом Дауна»
Окремим викликом стала комунікація з дітьми, де потрібно було пояснити зміст додаткових занять, донести саму ідею тьюторингу, оскільки заняття передбачають не лише надолуження академічних знань, а й розвиток м’яких навичок. Частині дітей було важко працювати з інструментами планування і розвитку — базова «карта розвитку» викликала опір і нерозуміння. Поліна Василега пов’язує це із контекстом війни.
«В умовах війни дітям дуже важко мріяти. І нормотиповим дітям, і дітям з особливими освітніми потребами складно відповісти на запитання: чого я хочу насправді?»
Під час одного з візитів Поліна потрапила на урок хімії й звернула увагу на манеру викладання вчительки, яка працювала з нормотиповими дітьми. Вона кілька разів повторювала завдання, говорила повільніше, іноді — протяжно, ніби залишаючи більше часу і простору для розуміння між словами.
«Пан Олександр пояснив мені: уважне, повільне, спрощене мовлення навіть із нормотиповими дітьми — це наслідок постійної роботи зі слабочуючими дітьми. У вчителів відбувається профдеформація»
За словами Поліни, робота з дітьми з особливими освітніми потребами змінює не лише підходи до навчання — змінюються й ті, хто працює з ними.
«Моя думка важлива» Сьогодні у «Джерелі» відбуваються заняття на основі тьюторського підходу за підтримки команди ГО «Навчай для України». Це додаткові заняття з української мови та літератури, математики та історії. Поза цим, використовуючи інструменти тьюторингу, освітяни закладу навчають дітей української жестової мови: до початку повномасштабної війни, діти послуговувались російською сурдомовою.
За кожним адаптованим алгоритмом з інформатики чи спрощеним правилом української мови стоїть не лише освітня мета, а спроба відновити зв’язок із реальністю. У світі, де часто вимикають світло, а уроки доводиться проводити в укриттях, діти з «Джерела» вчаться не просто предметів — вони вчаться відчувати власну цінність.
«Щоб я не казав — це моя думка, і вона для мене важлива», — каже один з учнів. У цих словах — чи не головна перемога тьюторського підходу: дати дитині право бути почутою, проявити себе, бути суб’єктною.
Для когось важливим стало право на помилку. «Ми розбирали помилки й не боялися їх робити. Було особливо те, що кожному пояснювали саме те, що не виходило, і ніхто не поспішав», — ділиться інший учень. У школі, де навчання відбувається всупереч графікам відключень та обстрілам, відсутність поспіху стає найвищою формою турботи.
Війна постійно нагадує про себе: «Іноді під час занять сиділи без світла у бомбосховищі. Це незручно, бо не було змоги писати», — згадує один із вихованців «Джерела». Але навіть у цій мінливості діти прагнуть визначати свої бажання. Вони складають плани на роки вперед, вчаться відсіювати зайве, залишаючи лише найголовніше і найбажаніше: «Особливим було заняття, коли ми аналізували бажання казкових героїв. А тоді нарешті писали власні бажання на 3 роки вперед».
Окреме місце на заняттях займає робота з емоційним станом. Один із вихованців з подивом відкрив для себе: «Емоції не бувають хорошими чи поганими. Все залежить від того, як я їх проявляю». У місті, де часто доводиться відчувати страх, це знання стає внутрішньою опорою.
В українській жестовій мові слово «надія» виглядає як рух обох долонь від грудей вгору, ніби щось всередині розправляється і прагне вийти назовні. Це схоже на поштовх крил перед зльотом. У «Джерелі» цей жест набуває особливо промовистого вигляду. Хтось втратив дім, хтось — звичний спосіб чути світ, а хтось — відчуття безпечного завтра та можливість планувати.
Один з учнів, ділячись враженнями від занять, згадує: «Найбільше запам’яталося, як я записував цілі на новий 2026 рік. Важко було вибрати спочатку десять, відсіяти 5 з них, а потім залишити лише три найважливіші».
Ці три цілі, записані дитиною під час найбільшої війни у Європі з часів Другої світової, і є символом надії.
Ми всі зараз трохи нагадуємо птахів із посіченими крилами: щоб злетіти, нам критично потрібен хтось поруч. Хтось з одним цілим крилом, хтось, хто готовий розділити потік вітру і втримати рівновагу в момент чергової тривоги. У цій взаємозалежності — вчителів, які вичерпують воду з класів, тьюторів, які навчають мріяти заново, і дітей, які продовжують вчитися попри все — народжується спільна сила. Бо коли ми стаємо крилами одне для одного, небо знову стає досяжним.
Адреса школи може змінитися. Люди — залишаються.
