Я — Юлія Скрипник. Уже 18 років у професії, яку люблю серцем. Працюю в Петропавлівському ліцеї №1 Петропавлівської селищної ради. Живу і працюю на прифронтовій території — за 35–40 кілометрів від зони бойових дій.
Наша громада офіційно визнана територією можливих бойових дій, і це не просто статус — це щоденна реальність.
Я виросла в родині вчителя. Моя мама була вчителькою фізичної культури і з дитинства я бачила, що школа — це не просто робота, це спосіб життя. Я обрала для себе шлях учителя англійської мови й працювала за фахом із 2007 по 2017 рік. З 2017 по 2019 рік працювала заступником директора з виховної роботи.
Зрозумівши, що маю сили, досвід і бажання змінювати більше, я подалася на конкурс і перемогла — стала директором Петропавлівського ліцею №1. Шість років керувала закладом, розвивала команду, підтримувала традиції, ініціювала нові проєкти.
А потім почалася війна.
Для організації очного навчання були необхідні укриття. В одному з двох ліцеїв нашого селища укриття було облаштоване в межах державної програми Велике будівництво. У нашому ліцеї — ні. Почали лунати пропозиції про закриття закладу через відсутність фінансування та можливостей для облаштування укриття.
Я не змогла з цим погодитися. Шукала альтернативні варіанти, зверталася до обласної адміністрації, готувала клопотання, намагалася достукатися до різних рівнів влади. Для мене було важливо зберегти школу як осередок громади. У зв’язку з моєю принциповою позицією та активною боротьбою за збереження ліцею обставини склалися так, що продовжити роботу на посаді директора стало неможливо. Я подала свою кандидатуру на повторний конкурс, однак процес відбувався в умовах, які фактично не залишили мені можливості його виграти. У результаті я повернулася до роботи вчителем. Сьогодні ліцей працює в дистанційному форматі, адже укриття так і не було облаштовано. Проте головне — школу не закрили.
Війна суттєво змінила дітей. Дистанційне навчання, постійна тривога, обмежене спілкування призвели до зростання рівня тривожності, депресивних станів, панічних атак. Діти часто залишаються наодинці зі своїми переживаннями, втрачають відчуття живої взаємодії та підтримки. І саме це сьогодні є одним із найбільших викликів.
Мир для мене — це стабільність. Це повернення до очних зустрічей, до шкільних і родинних традицій. Найбільшим святом нашого ліцею завжди було «Наша каша спільна» — подія, яка збирала понад півтори тисячі людей. 22 класи, їхні родини, усе селище. Конкурс каш, зварених на вогнищі, виступи дітей, спільні активності, тімбілдинги, живе спілкування. Це було щороку в травні — перед завершенням навчального року.
Мир — це можливість знову провести це свято ввечері, без страху. Мир — це щастя бути разом.
Це коли рідні, друзі, знайомі поруч. Коли не потрібно нікуди виїжджати, коли всі повертаються додому. Раніше я вважала, що легко можна змінити місце проживання. Але війна показала, наскільки глибоким і вагомим є для мене слово «Батьківщина», наскільки я люблю своє селище й свою громаду.
Моя робота важлива зараз тим, що я можу підтримувати дітей і допомагати їм зберігати внутрішню опору. Завдяки участі в програмі «Імпульс» від ГО «Навчай для України» я глибше усвідомила значення ментального здоров’я в умовах війни. Під час триденного табору та супервізій я опанувала практичні інструменти роботи з тривожністю, емоційним виснаженням, формуванням позитивного мислення та віри в себе.
Сьогодні моя місія — не лише навчати предмету. Моя місія — допомогти дітям вистояти, не втратити впевненість у собі й віру в майбутнє. Я завжди говорила і продовжую вірити: школа — це не просто будівля. Школа — це душа.
На кожному випускному вечорі, ще працюючи директором, я зверталася до дітей словами: «Гордо носіть звання випускника Петропавлівського ліцею №1». І наші випускники пам’ятають ці слова. Вони пишаються тим, що були учнями цього ліцею.
Я пишаюся тим, що школу вдалося зберегти. Посада — це лише статус. Для мене важливішим було не допустити закриття закладу, навіть якщо це коштувало мені керівної ролі. І я не тримаюся за посаду.
Я рада бути вчителем. Рада мати можливість щодня впливати на дітей, підтримувати їх і робити все можливе для їхнього ментального здоров’я.
Бо школа — це люди. І поки є люди, є віра.
